Читать онлайн книгу "Сірі бджоли"

Сiрi бджоли
Андрiй Юрiйович Курков


…У селi Мала Староградiвка, яке знаходиться в так званiй сiрiй зонi, залишилися жити лише двое – пенсiонер сорока дев’яти рокiв Сергiй Сергiйович i його колишнiй однокласник Пашка. І вони, маючи абсолютно протилежнi погляди на життя, змушенi миритися, хоча до одного заходять в гостi украiнськi вiйськовi, а до iншого – сепаратисти. Головна турбота Сергiйовича – як i куди з настанням весни вiдвезти подалi вiд вiйни своiх бджiл – всi шiсть вуликiв. Вiдвезти туди, де не стрiляють, щоб згодом у меду не було присмаку вiйни. Зiбравшись у дорогу, бджоляр i сам поки не уявляе, якi випробування чекають на нього i на його бджiл. Пiсля не зовсiм вдалоi зупинки бiля Запорiжжя вiн вирiшуе iхати з бджолами до Криму, до татарина, з якимпознайомився понад двадцять рокiв тому на з’iздi бджолярiв. Вiн навiть уявити собi не може, що лiто, проведене в Криму, навчить його не довiряти не тiльки людям, а й власним бджолам.





Андрiй Курков

Сiрi бджоли



Автор висловлюе щиру подяку за допомогу пiд час роботи над романом:

Кястутiсу Тубiсу (Литва) за уроки бджiльництва,

Айдеру Муждабаеву, Гульнарi Бекiровiй та Ільмi Умерову за консультацii з питань мови, традицiй та iсторii кримських татар.







1


Холод пiдняв Сергiйовича бiля третьоi ночi. Змайстрована власноруч за малюнком у журналi «Улюблена дача» буржуйка-камiн зi скляними дверцятами та з двома конфорочними кругами для приготування iжi бiльше не дарувала тепла. Бляшанi вiдра, що стояли поруч, виявилися пустими. У темнотi вiн опустив руку до найближчого i пальцi торкнулися вугiльноi крихти.

– Добре! – спросоння пробурмотiв вiн. Натягнув штани, улiз голими ступнями у тапки, зробленi з обрiзаних валянкiв, накинув кожуха i, захопивши вiдра, вийшов у двiр.

Зупинився за сараем перед купою вугiлля. Поглядом лопату знайшов – надворi було набагато свiтлiше, нiж у будинку. Гучно посипалися вуглинки, об дно вiдер ударяючись. А коли перший шар дно покрив, то i звук гучний зник, нiби далi вони нiмотно сипалися.

Десь далеко гармата вистрiлила. А за пiвхвилини знову пострiл, тiльки нiби як з iншого боку долинув.

– Що, не спиться дурням? Чи зiгрiтися вирiшили? – буркнув Сергiйович незадоволено.

Повернувся у темноту будинку. Запалив свiчку. У нiздрi приемний, теплий медовий ii запах вдарив. Тихе, звичне i заспокiйливе цокання будильника, що стояв на вузькому дерев’яному пiдвiконнi, почув. Усерединi буржуйки залишалося ще трохи жару, але все одно без трiсок i паперу холодне, принесене з морозу вугiлля, не розпалювалося. Уже пiсля того, як затанцювали за прокопченим склом довгi синюватi язики полум’я, вийшов хазяiн дому на двiр ще раз. Далека канонада, всерединi дому майже не чутна, долинала зi схiдного боку.

Але тут iнший, бiльш близький звук привернув увагу i змусив Сергiйовича напружити слух: сусiдньою вулицею явно машина проiхала. Проiхала i зупинилася. У селi ж лишень двi вулицi: Ленiна i Шевченка, та один провулок Мiчурiна. На Ленiна сам вiн живе, у «не гордiй самотинi». А машина, значить, проiхала по Шевченка.

Там також лише один житель лишився – Пашка Хмеленко, також раннiй пенсiонер, майже однолiток, ворог дитинства з першого класу iх сiльськоi школи. Його город виходить на Горлiвку, тобто на одну вулицю вiн до Донецька ближче буде, нiж Сергiйович. А у Сергiйовича город в iнший бiк, до Слов’янська.

Скочуеться його город до поля, що спочатку вниз iде, а потiм знову угору пiднiмаеться, до Жданiвки. Самоi Жданiвки з городу не видно, вона нiби за пагорбом ховаеться. А от украiнську армiю, що у пагорб той блiндажами й окопами вкопалася, чути час вiд часу. А коли не чути, все одно Сергiйович знае, що вона там, злiва вiд лiсосмуги, вздовж якоi грунтiвкою трактори та вантажiвки ранiше iздили, у блiндажах та окопах сидить.

Так само, як мiсцева братва разом з росiйським вiйськовим iнтернацiоналом у своiх блiндажах чай з горiлкою п’е за Пашкиною вулицею Шевченка, за городами, за залишками старого абрикосового саду, посадженого ще у радянськi часи i за полем, яке вiйна без селян залишила, як i те поле, що мiж городом Сергiйовича i Жданiвкою лежить.

Тихо тепер тут! Уже тижня зо два, як тихо. Не стрiляють вони поки один в одного! Може, набридло? Може, снаряди i патрони на майбутне бережуть? А може, не хочуть турбувати останнiх двох мешканцiв Малоi Староградiвки, що вчепилися за своi хати-господарства сильнiше, нiж собака за улюблену кiстку.

Рештi малостароградiвцiв на самому початку бойових дiй виiхати захотiлося. Вони i виiхали. Бо за життя боялися бiльше, нiж за власне майно i з двох страхiв сильнiший обрали. У Сергiйовича переляку за свое життя вiд вiйни не сталося. Сталося вiд вiйни у нього певне нерозумiння i раптова байдужiсть до всього, що його оточувало.

І нiби всi вiдчуття зникли, окрiм одного – вiдчуття вiдповiдальностi. Але i це вiдчуття, здатне у будь-який час доби стурбованiсть викликати, учував вiн тiльки до своiх бджiл. Але зараз у них зимiвля, стiни у вуликах товстi, зверху на рамках пiд кришками закритими – полотна волоку. Ззовнi i з бокiв – пластини залiза. Хоча вулики i в сараi, але лихий снаряд може з будь-якого боку прилетiти i тодi уламки спочатку залiзо посiчуть, а потiм у них може i сили не вистачить дерев’янi стiни вуликiв наскрiзь пробивати та бджолину смерть сiяти?




2


Пашка прийшов до Сергiйовича опiвднi. Господар дому якраз друге вiдро вугiлля до буржуйки засипав, а зверху на неi чайник поставив. Думав на самотi чайку попити, та не вийшло.

Перед тим, як незваного гостя до хати пустити, закрив притулену до стiни «сторожову» сокиру вiником. А може у Пашки для самооборони пiстолет е чи «калашнiков»! Хто знае? Побачить сокиру в коридорi i либитися почне, як вiн умiе, коли схоче показати, що спiврозмовника за дурня мае. А у Сергiйовича для самооборони тiльки сокира i е. Бiльше нiчого. На нiч вiн сокиру пiд лiжко кладе, i сон його тому глибокий i спокiйний бувае. Не завжди, звичайно.

Вiдкрив Пашцi Сергiй Сергiйович дверi. І хмикнув не дуже привiтно слiдом своiм думкам, якi в одну мить вивалили на сусiда з вулицi Шевченка гору звинувачень, у яких, здавалося, нiколи термiн придатностi не вийде. Нагадали думки, як той паскудив, бився з-пiд тишка, ябедничав учителям, списувати не давав. Скажете: за сорок рокiв можна було б вже i пробачити та забути про все! Ну, пробачити – це так! Але як забути, якщо у них у класi навчалося сiм дiвчат i лише двое хлопцiв: вiн i Пашка.

А значить, не було у Сергiйовича у шкiльному класi друга, був тiльки ворог! Хоча «ворог» звучить якось вже зовсiм тяжко i серйозно! От в украiнськiй мовi гарне слово е – «враженятко». Воно краще пiдходить. Це такий собi «ворог», якого нiхто не боiться»!

– Ну привiт, Серий! – ледь напружено привiтався Пашка, увiйшовши в дiм. – Електрику вночi давали! – повiдомив вiн, примiряючись поглядом до вiника, щоб прихватити його та снiг з черевикiв змахнути.

Узяв вiника, а угледiв сокиру – вуста скривив.

– Брешеш! – спокiйно йому Сергiйович сказав. – Давали б електрику – я б вiд неi прокинувся! У мене свiтло крiзь увiмкнене, щоб не пропустити, коли з’явиться!

– Та ти мiцно спав, мабуть! Ти ж так спиш, що i вiд вибуху не прокинешся! А його ж i давали всього на пiвгодини. Ось, дивися, – показав вiн хазяiну дому мобiльник. – Навiть пiдзарядити встиг! Може, подзвонити кому хочеш?

– Нiкому менi дзвонити! Чай будеш? – не глянувши на телефон, спитав Сергiйович.

– А чай звiдки?

– Звiдки?! Вiд протестантiв!

– Ну ти даеш! – здивувався Пашка. – А у мене давно скiнчився!

Сiли за столик. Пашка спиною до буржуйки. Вiд неi i ii залiзноi труби, яка стовпом у стелю пiднiмалася, йшло тепло.

– А чого такий слабий? – пробурчав гiсть, глянувши у чашку. І тут же, вже iншим, бiльш привiтним голосом спитав: – А пожерти у тебе нiчого нема?

Погляд Сергiйовича сердитим став.

– До мене гуманiтарку ночами не возять!

– До мене також!

– А що до тебе возять?

– Та нiчого!

Сергiйович хмикнув. Пригубив чаю.

– І що, цiеi ночi також нiхто не приiздив?

– А ти що, бачив?

– Ага, за вугiллям ходив, як холодно стало.

– Ну так це ж нашi, звiдти! – кивнув Пашка. – На розвiдку.

– І що розвiдували?

– Та перевiряли: чи е «укри» у селi!

– Брешеш! – Сергiйович уперся поглядом прямо у бiгаючi Пашкинi очиська.

Той, як до стiни припертий, одразу здався.

– Ага, брешу, – признався. – Пацани якiсь. Сказали, що з Горлiвки. Пропонували «аудi» за триста баксiв без документiв.

– І що, купив? – усмiхнувся Пашка.

– Я що, дебiл? – Пашка заперечив, мотнувши головою. – Якщо б я пiшов у дiм за грошима, вони б за мною i нiж у спину! Що я не знаю, як це робиться?

– А чого ж вони до мене не пiд’iхали?

– А я iм сказав, що один у селi. Та i переiзду тепер з Шевченка на Ленiна немае. Там же воронка вiд вибуху, бiля Митькових. Тiльки танк пройде!

Сергiйович мовчав. Лише продовжував дивитися на Пашку, на його шахрайську фiзiономiю, яка гарно би старому кишеньковому злодiю пасувала, якого багато разiв ловили, били i тому полохливий вiн. На Пашку, який у своi сорок дев’ять на десять рокiв старiшим самого Сергiйовича видавався. Чи то через обличчя, чи то через щоки, обшарпанi, нiби все життя тупою бритвою брився i шкiру свою псував.

Дивився i думав, коли б не залишилися вони тут удвох на все село, нiколи б знову розмовляти з ним не став. Так i жили б паралельно кожний на своiй вулицi i своiм життям. Вiн, Сергiйович, на Ленiна, а Пашка б на Шевченка. І нiколи б до самоi смертi не розмовляли. Якби не вiйна.

– Давно у нас тут не стрiляли, – зiтхнув гiсть. – А он у Гатнiй ранiше тiльки вночi iз гармат бахали, а тепер уже i вдень!.. А ти, – Пашка раптом голову ледь вперед нахилив, – якщо нашi про що попросять, зробиш?

– Якi «нашi»? – невдоволено перепитав Сергiйович.

– Ну, нашi, донецькi! Що ти придурюешся!

– Моi «нашi» у сараi, а бiльше нiяких «наших» не знаю. Ти менi також не дуже-то «наш»!

– Та досить бичитися! Не виспався, чи що? – Пашка показово скривив губи, щоб свое невдоволення виказати. – Чи твоi бджоли померзли, так ти на менi зло зганяеш?

– Я тебе померзну! – у голосi хазяiна дому жартiвлива погроза прозвучала. – Ти, якщо щось проти моiх бджiл скажеш…

– Та я що, я твоiх бджiл поважаю! Навпаки, турбуюся! – поспiшив перебити його Пашка, почав «вмикати задню». – Не второпаю я, як вони зимують? Їм хiба в сараi не холодно? Я б там вiд холоду здох!

– Поки сарай цiлий – не холодно! – Сергiйович пом’якшав. – Я слiдкую! Щодня перевiряю.

– А як вони у вуликах сплять? – спитав Пашка. – Як люди?

– Ага, як люди! Кожна у своему лiжечку.

– Так опалення ж там у тебе нема! Чи зробив?

– А iм не треба! У них всерединi плюс тридцять сiм. Самi себе грiють.

Розмова, яка перейшла на бджолину тему, зазвучала бiльш дружньо. Пашка зрозумiв, що на такiй спокiйнiй нотi i йти можна. Навiть попрощатися вийде, а не так, як минулого разу, коли Сергiйович його матом послав.

– Ти, до речi, про пенсiю не подумав? – спитав наостанок.

– А що тут думати? – Сергiйович плечима здвигнув. – Як вiйна скiнчиться, менi поштарка одразу за три роки принесе! Ото тодi заживу!

Усмiхнувся Пашка, хотiв хазяiна дому якось пiдколоти, але промовчав.

Перед тим, як пiти, ще раз поглядом iз Сергiйовичем зустрiвся.

– Слухай, а може, поки зарядка е, – знову простягнув йому мобiльник, – Вiталiнi своiй подзвониш?

– Яка ж вона моя? Уже шiсть рокiв, як не моя. Нi, не буду.

– А дочцi?

– Іди вже! Я ж сказав – нема кому менi дзвонити!




3


– Що ж це може бути? – мiркував уголос Сергiйович.

Вiн стояв на межi городу перед бiлим полем похилим, яке широким язиком донизу линуло, а потiм так само поступово вгору пiднiмалося, до Жданiвки. Там, де лежав заснiжений горизонт, ховалися укрiплення украiнськоi армii. Роздивитися iх звiдси Сергiйович не мiг. Далеко, та i зiр вже не той.

Праворуч вiдходила туди ж, угору, пологим пiдйомом, подекуди густа, подекуди «рiдка» лiсосмуга вiтрозахисту. Правда, вгору починала вона вiдходити тiльки вiд злому землi, а до повороту на Жданiвку висадженi були дерева рiвною лiнiею по нижньому злому уздовж грунтiвки, яка зараз сумирно пiд снiгом лежала, оскiльки з початку вiйськових дiй нiхто нею не iздив. А коли до весни 2014-го iздили, то доiхати могли i до Свiтлого, i до Калинiвки.

Сергiя Сергiйовича сюди, на край городу, зазвичай ноги виносили, а не думки. У дворi вiн блукав часто: господарство оглядав. То у сарай до бджiл, до у сарай-гараж до своеi зеленоi «четвiрки», то до купи вугiлля, що малiла щодень, але все одно давала певнiсть на завтрашне й позавтрашне тепло. Інодi ноги несли його до саду, i тодi зупинявся вiн бiля сплячих вiд холоду яблунь та абрикосiв. А iнодi, хоч i рiдше, опинявся скраю городу, де так само потрiскувала крихко пiд ногами безкiнечна снiгова кора. Там черевики нiколи не провалювалися глибоко, бо зимнiй вiтер завжди снiг донизу у поле скочував, до злому. А значить, залишалося його нагорi, i на городi у Сергiйовича небагато.

І ось нiби треба додому йти, обiд скоро, та ця пляма там, на пiдйомi поля до украiнських окопiв, до Жданiвки, бентежила Сергiйовича i не вiдпускала його. Пару днiв тому, коли вiн востанне на край городу виходив, не було на бiлоснiжному полi жодних плям. Лише снiг, до якого як придивлятися, то бiлий шум починаеш чути – це така тиша, що за душу холодними руками бере i довго не вiдпускае.

Тиша тут, звичайно, особлива. Звуки, до яких звикаеш i на якi уваги не звертаеш, також е частиною тишi. Як, наприклад, вiдгомiн далеких артобстрiлiв. Ось i зараз – Сергiйович змусив себе прислухатися – десь праворуч, кiлометрiв за п’ятнадцять, б’ють, i десь лiворуч – теж наче, якщо тiльки це не вiдлуння.

– А може, людина якась? – знову запитав себе вголос Сергiйович, вдивляючись.

На мить здалося, що повiтря прозорiшим стало.

«Ну а що ще там може бути? – подумав. – Був би бiнокль, все б роздивився! Та грiвся б уже вдома, в теплi… А може, Пашка бiнокль мае?»

Повели тепер ноги його слiдом за думками – до Пашки. Позаду лишилася обiйдена скраю воронка вiн снаряду бiля дому Митькових. Далi по Шевченко – слiдами вiд машини, що недавно проiхала, про котру мiг Пашка i правду, зрештою, сказати, а мiг i збрехати – хiба важко це йому зробити!

– Маеш бiнокля? – не привiтавшись, спитав у ворога дитинства, що вiдчинив дверi.

– Маю, а тобi навiщо? – Пашка, схоже, також вирiшив не вiтатися: до чого зайвi слова вимовляти?

– Там, з мого боку, на полi лежить щось. Може i труп!

– Зараз! – Очi у Пашки загорiлися питальним вогником. – Зачекай!

Воронка бiля дому Митькових лишилася позаду. Сергiйович на ходу подивився в небо – здалося йому, що вже темнiе, хоча навiть найкоротшi зимовi днi не закiнчуються о пiв на другу! Потому кинув оком на масивний старий бiнокль, що телiпався на коричневiй шкiрянiй попрузi на випнутих кожухом уперед грудях Пашки. Груди кожуха, звичайно, так би не випиналися, якби той не загорнув овчиною досередини вiдвороти комiра. Сам комiр стояв парканом довкола тонкоi шиi, вiдповiдно захищаючи ii вiд морозного вiтру.

– Ну, де? – Пашка притулив бiнокль до очей, як тiльки зупинилися вони на межi городу.

– Туди он дивися, прямо i трохи направо, на пiдйомi! – Сергiйович вказав рукою.

– Так-так-так, – примовляв Пашка. – Ага! Бачу!

– І що там?

– Труп вiйськовий. А от чий? І де ж його шеврончики? Нi, не видно. Невдало лiг!

– Дай глянути! – попросив Сергiйович.

Пашка зняв бiнокля з шиi, простягнув.

– Тримай, пасiчник! Може, в тебе око гострiше!

Те, що темним вiддалiк здавалося, при наближеннi виявилося зеленим. Мрець лежав на правому боцi, потилицею до Малоi Староградiвки, а значить, обличчям до украiнських окопiв.

– Що бачиш? – спитав Пашка.

– Що бачу? Лежить. Мертвий. Солдат. Хрiн його зна, чий! Мо’ тих, мо’ цих!

– Ясно, – Пашка кивнув, i голова його усерединi високо пiднятого овечого комiра своiм рухом викликала у Сергiйовича, що вже вiдвiв вiд очей окуляри бiнокля, посмiшку.

– Ти чого? – пiдозрiло спитав Пашка.

– Та ти як той дзвiн перевернутий у своему комiрi. Голова дуже маленька для таких розкошiв!

– Яка е, – огризнувся Пашка. – Зате у маленьку голову пулi влучити складнiше, а у велику, як у тебе, i за кiлометр поцiлиш!

Почимчикували вони разом через сад-город-двiр до хвiртки на Ленiна. Мовчки, один на одного не дивлячись. Там Сергiйович попросив Пашку на пару днiв бiнокля йому лишити. Пашка лишив. І до провулка Мiчурiна пiшов, не озираючись.




4


Вночi Сергiй Сергiйович не вiд свого холоду пiднявся, а вiд чужого, що наснився. Точнiше: наснилося йому, що вiн солдат. Убитий i на снiгу покинутий. І мороз страшний довкола. Мертве тiло i так коцюбне, а тут прямо каменем узялося i само стало холод випромiнювати. І лежав Сергiйович у снi всерединi цього кам’яного тiла. Лежав i вiдчував, як у снi, так i поза ним- – у своему власному тiлi – холодний жах. Терпiв, доки сон не вiдпускав. А як тiльки сон вiдiйшов, встав вiн з лiжка. Зачекав, доки пальцi вiд пережитого у снi холоду тремтiти перестануть. Пiдсипав з вiдра до буржуйки вугiльних «горiхiв». Присiв у темнотi до столу.

– Що ж ти менi спати не даеш? – прошепотiв.

Сидiв з пiвгодини. Очi до темноти звикли. Повiтря у кiмнатi горизонтально розшарувалося.

Щиколоткам холодно стало, а плечам i шиi – тепло.

Зiтхнув Сергiйович, свiчку жовту запалив, пiдiйшов до шафи, вiдкрив лiвi дверцята. Свiчку до нутрощiв шафи пiднiс. Там серед пустих вiшакiв висiла сукня дружини, колишньоi дружини Вiталiни. Вона ii навмисно лишила. Як прозорий натяк. Як одну iз причин того, що пiшла.

У тремтячiй через маленьке полум’я напiвтемрявi вiзерунок сукнi не надто «прочитувався», але Сергiйовичу i не треба було. Вiн його знав достеменно, увесь його невибагливий сюжет-вiзерунок: на блакитнiй тканинi великi рудi мурахи бiжать, однi вгору, iншi вниз сукнi, густо-густо, мабуть тисячi мурах! Це ж треба було якомусь винахiднику одягу таке придумати?! Нi, щоб просто i як у всiх красиво: сукня у горошок чи у ромашки, чи у фiалки?

Задавив Сергiйович за звичкою вогник свiчки великим i вказiвним пальцями правицi. Солодкий прощальний димок свiчки носом вловив. І знову лiг у лiжко. Пiд ковдрою тепло. У такому теплi i сни мають снитися теплi, а не такi, що пронизують жахом холодним!

Очi нiби самi закривалися без його участi. І ось вже закритими очима, дрiмаючи, знову знайома сукня з мурахами бачиться йому. Тiльки цього разу не у шафi, а на нiй, на Вiталiнi. Довга, за колiна. І мурахи цi рудi нiби бiгали тканиною вiд того, що йшла Вiталiна вулицею Ленiна, i вiтерець подiл сукнi розвiвав. А Вiталiна не крокувала, а плила. Так само, як вона вперше з двору вийшла. Можна сказати, вибралася, щоб себе вулицi i селу пред’явити, як певний важливий документ, вiд одного виду котрого усi зустрiчнi вiдступитися зобов’язанi.

Ще не всi сумки та валiзи розпакувала вона у той перший пiсля переiзду з Вiнницi день, але одразу з речей «мурашину» сукню витягла, випрасувала, одягла i пiшла до церкви, що у кiнцi вулицi. Вiн намагався ii спинити, умовляв щось iнше вдягти, та де там! З ii характером i любов’ю до «красивого» умовити було важко. Неможливо навiть. Думала вона тодi, що Сергiй разом з нею вулицею прогуляеться, але вiн ii тiльки до хвiртки провiв. А далi йти з дружиною, у «рудих мурахах» вбраною, засоромився.

І крокувала вона сама, смiливою i навiть зухвалою ходою, приваблюючи сусiдiв i сусiдок до парканiв, вiкон i хвiрток. Живим же тодi село було – майже у кожному дворi смiх дитячий дзвенiв! Зрозумiло, що кiлька наступних днiв все село iй кiсточки перемивало.

Але ж вiн ii не за сукню покохав i одружився! Без сукнi вона була набагато лiпша i тiльки йому належала! Шкода, що не так довго, як хотiлося.

Дивно, але сон, що охопив Сергiйовича, показав йому цей перший променад селом Вiталiни iнакше, нiж насправдi то було. У снi йшов поруч. І за руку тримав. І з сусiдами i сусiдками вiтався, кивав, хоча погляди iх приклеювалися до сукнi з мурахами, як мухи приклеюються влiтку до вивiшеноi над столом стрiчки-липучки.

Дiйшли вони у снi до церкви, але у ii вiдкритi ворота заходити не стали, а обiйшли божий дiм i ступили на землю кладовища, де мовчазнi хрести i надгробки забирають у людей бажання посмiхатися чи говорити голосно. Там пiдвiв Сергiй Вiталiну до могили батькiв, котрi не дожили i до п’ятдесяти, потiм iнших своiх родичiв показав: сестру батька з чоловiком, двоюрiдного брата з двома синами, котрi загинули у п’янiй аварii, племiнницю також не забув, хоча запроторили ii ген на край кладовища, над яром. А все тому, що ii батько з головою сiльради полаявся, а той як змiг, так i помстився.

Якщо в одному мiсцi довго живеш, то родичiв на кладовищi завжди бiльше, нiж тих, хто живий i здоровий. Пiдказала тут пам’ять, захопленому тенетами сну, що на кладовище вони дiйсно ходили на другий чи третiй день пiсля ii переiзду, лише вдягнена того разу вона була вiдповiдно – у все чорне. І чорне iй дуже пасувало, так Сергiйовичу тодi здавалося. За вiкном раптом голосно гримнуло. Здригнувся Сергiйович, втратив нитку сну. Зникло i кладовище, i Вiталiна у ii «мурашинiй» сукнi розвiялась, i сам вiн також пропав. Нiби у кiнотеатрi пiд час показу фiльму плiвка у проекторi обiрвалася.

Не став Сергiйович через цей гуркiт очей вiдкривати.

«Ну, вибухнуло десь, – подумав. – І не так близько, просто калiбр великий! Якби близько, то з лiжка б скинуло. А якби у будинок снаряд влучив, то так би i лишився вiн у цьому снi, де якось i затишнiше було, i теплiше, нiж у життi». До того ж i сукня «мурашина» бiльше не дратувала, а скорiше навiть вже i подобалась!




5


– Вiн же у них прямо пiд ногами лежить! – Пашка не приховував свого сердитого обурення. – Могли б уже i забрати!

З боку розбомбленоi церкви дув холодний i колючий вiтер. Пашка, здавалося, втискував голову у плечi, намагаючись вiд нього сховатися за пiднятим комiром овечого кожуха.

Незадоволений його профiль нагадував Сергiйовичу якусь революцiйну картинку iз радянського пiдручника iсторii.

Вони знову стояли скраю городу. Пашка зранку супився. Насупленим i дверi годину тому на стукiт Сергiйовича вiдкрив, i всередину не покликав.

– Може, вiн тобi спати i заважае, – бурчав iдучи. – А менi до нього нема дiла! Лежить собi та й годi! Рано чи пiзно закопають-захоронять!

– Але ж то людина! – намагався пояснити свою точку зору Сергiйович, не дивлячись пiд ноги, а вiд того i спотикаючись. – Людина мае або жити, або у могилi лежати!

– Ляже вiн, – вiдмахнувся Пашка. – Прийде час, i всi ляжуть!

– Але може пiдповземо, хоча б до лiсосмуги його вiдтягнемо, щоб видно не було!

– Я не полiзу! Хай лiзуть тi, хто його туди посилав!

З твердостi голосу Пашки зрозумiв пасiчник, що розмова ця взагалi марна. Та вiн продовжував. Продовжував уже i тодi, коли зупинилися вони на втоптаному снiгу перед полем, що спускалося донизу.

– Дай бiнокля! – вимагав Пашка.

Дивився у нього пару хвилин, i губи його кривилися. Не подобалося йому побачене так само, як i Сергiйовичу, тiльки думки, вочевидь, викликало у нього побачене зовсiм iншi, не тi, що у пасiчника.

– Якби вiн вiд них повз, значить «укроп», – взявся Пашка вголос мiркувати, вiднявши бiнокль вiд очей. – Якби до них, то наш! Якби ж знати, що наш, можна було б хлопцям у Каруселiнi сказати, i хай би вони його вночi витягали! Але вiн упоперек лежить! І не ясно, куди повз чи йшов! Ти, Серий, до речi, вночi чув, як прилетiло?

– Ага, – Сергiйович кивнув.

– Здаеться, у кладовище влучили!

– А хто?

– Хрiн його знае! Чаю не пiдкинеш?

Сергiйович закусив губу. Вiдмовляти було незручно, адже прийшов все-таки Пашка на його поклик сюди, хоч i не хотiв.

– Пiдкину, ходiмо!

Змiшаний пiдошвами важких черевикiв снiг захрустiв пiд iх ногами сухо, як мерзлий пiсок.

Сергiйович крокував першим. Ішов i думав: у що Пашцi чаю вiдсипати? У сiрчану коробку – образиться, у майонезну банку – забагато. На порозi обидва постукали пiдошвами об бетон, снiг збили.

Насипав таки Сергiйович Пашцi чаю у майонезну баночку, та не повну, а десь на двi третини.

– Тобi бiнокля лишити чи вже надивився? – намагаючись виглядати вдячним, спитав Пашка.

– Так, залиш, – попросив Пасiчник. Розiйшлися вони цього разу як друзi.

Вже як залишився сам, Сергiйович сходив у сарай, бджiл, що зимували, провiдав. Перевiрив, чи все до ладу. Потiм у гараж зазирнув, подивився на свою зелену «четвiрку». Думав, чи мотор не завести, щоб перевiрити, та злякався, що бджiл потурбуе – вони ж поряд, за дерев’яною стiною, – сарай i гараж, як брати-близнюки, та i майже пiд одним дахом.

За вiкном уже сутiнки раннi зимовi заходили. Зробив Сергiйович на нiч запаси вугiлля. Пiввiдра до буржуйки засипав. Дверцята закрив, зверху каструлю води поставив. Буде у нього сьогоднi на вечерю гречка з сiллю. А потiм почитае вiн книжку при свiчцi – свiчок у нього багато тепер. Бiльше, нiж книжок. Книжки всi старенькi, радянськi, у сервантi за склом лiворуч вiд сервiзу. Старенькi та читаються легко, i лiтери чiткi та великi, i зрозумiло все тому, що простi iсторii розказують. А свiчки у кутку. Два ящики. У них вони щiльними рядами лежать i кожен ряд вiд iншого вощеним папером вiддiлено. А вiн – цей вощений папiр – сам уже цiнний! З ним i пiд дощем можна багаття розпалити! І пiд буремним вiтром також! Свiчка як загориться, то нiчим його не загасиш! Коли снаряд у iх «ленiнську» церкву влучив – ну «ленiнською» ii всi називали тому, що вона у самому кiнцi вулицi Ленiна стояла – i вона, дерев’яна, згорiла, пiшов Сергiйович туди наступного ранку й у кам’янiй прибудовi, котру вибухом геть розверзло, два ящики церковних свiчок побачив. Забрав iх. Спочатку один додому вiднiс, потiм другий. Ото так добро добром i повернулося, як у Бiблii написано. Скiльки рокiв вiн свiй вiск батюшцi для церкви дарував. Якраз на свiчки! Дарував-дарував, а потiм i свiчки у дарунок вiд Господа отримав. Дуже вчасно – коли електрика пропала. Ось i служать вони йому тепер замiсть лампочки! Це ж також дiло святе – людинi у тяжку годину його життя освiтлювати!




6


Пiсля кiлькох спокiйних безвiтряних днiв зайшов вечiр темнiший, нiж зазвичай. Зайшов не сам, принесло його невидиме знизу у зимовiй темнотi хвилювання неба, де легкi хмари були вiдтiсненi важкими, а з важких повалив несподiвано на землю, укриту старим, затвердiлим вiд сухого вiтру снiгом, новий, пухнастий.

Сергiйович, позiхаючи, нову порцiю довгополуменевого вугiлля до буржуйки закинув. Жовту церковну свiчку двома пальцями загасив. Нiби вже i все, що перед сном зробити треба було, зробив. Лишалося тiльки натягти до вух ковдру та заснути до ранку чи до холоду. Проте тиша через снiг нiби неповна видавалася. А коли тиша неповна, то виникае, супроти волi, бажання зробити щось, щоб заповнити ii. Але як? До далеких канонад Сергiйович давно звик i стали вони вiд того важливою частиною тишi. А от снiговiй – гiсть бiльш рiдкiсний – взяв i все перекрив своiм шурхотiнням позавiконним.

Тиша, звичайно, штука довiльна i ii, як особисте звукове явище, кожна людина пiд себе пiдлаштовуе, пiдпасовуе. Ранiше тиша у Сергiйовича була така ж, як i в iнших. Їi частиною iз легкiстю ставало гудiння лiтака у небi чи спiв цвiркуна, що вночi через кватирку долинае. Все неголосне, що не дратуе i не змушуе озирнутися, зрештою, стае частиною тишi. Так ранiше з мирною тишею було. Так стало i з тишею вiйськовою, у котрiй вiйськовi звуки поглинули мирнi, вiдтiснили звуки природи, але набридли, стали буденними, також нiби пiд крила тишi лягли, перестали до себе увагу привертати. І лежав тепер Сергiйович, охоплений дивним неспокоем через надто голосний снiговiй, як йому видавалося. Лежав i замiсть того, щоб заснути, думав.

І знову згадався йому мрець, що в полi лежав. Але цього разу думка порадувати Сергiйовича поквапилася, пiдказавши, що тепер вже його точно видно не буде! Адже такий снiг все покрие, i покрие до весни, до вiдлиги! Ну а навеснi все змiниться, природа прокинеться, птахи заспiвають голоснiше, нiж гармати стрiляють. Бо птахи спiватимуть ближче, а гармати залишаться там, далеко.

І лише iнодi з незрозумiлих причин, може хiба зоп’яну чи cпросоння, будуть артилеристи на iхне село, на Малу Староградiвку, один чи два снаряди випадково кидати.

Раз на мiсяць, не частiше. І падатимуть цi снаряди там, де нема вже нiчого живого: то на кладовище, то на церковне дворище, то на будiвлю староi колгоспноi контори, що давно пусткою i без вiкон маячить.

А вiн, якщо вiйна продовжиться, залишить село на Пашку i вивезе своiх бджiл – усi шiсть вуликiв – туди, де нема вiйни. Де поля не у воронках вiд вибухiв, а у польових квiтах чи у гречцi, де ходити можна легко i без остраху, хоч лiсом, хоч полем, хоч путiвцем, де людей багато i навiть якщо вони не посмiхаються назустрiч, то все одно життя вже навiть через iх кiлькiсть i безтурботнiсть якимось теплiшим здаеться.

Думки про бджiл втихомирили Сергiйовича i нiби сон наблизили. І згадався йому дорогий пам’ятi i серцю день, коли приiхав до нього вперше господар Донбасу i майже всiеi краiни, колишнiй губернатор ii i просто зрозумiла у всiх вiдношеннях людина, зрозумiла i така, що викликала довiру, як старi бухгалтерськi рахiвницi з кiсточками. Приiхав з двома охоронцями на джипi. Життя тодi зовсiм iнше було, тихе.

До настання вiйськовоi тишi лишалося рокiв десять, а то й бiльше! Сусiди повискакували, дивилися заздрiсно i з цiкавiстю, як заходив людина-гора у хвiртку, як руку Сергiйовичу своiм ручищем тиснув. Хтось з них, може, i почув, як запитав тодi: «То це ти Сергiй Сергiйович? Це у тебе можна на бджолах подрiмати? Ти сам це дiло вигадав?» – «Нi, вигадав хтось iнший, я у журналi з бджiльництва побачив. Але лежанку я сам зробив!» – гордо вiдповiв йому тодi пасiчник. «Ну, покажи-но!» – пробасив гiсть, посмiхаючись важкою, але привiтною посмiшкою. Повiв його Сергiйович до саду, де шiсть вуликiв по двое спинами один до одного стояли. На них – дерев’яний щит i тонкий матрац, соломою набитий.

– Туфлi зняти? – запитав хазяiна гiсть. Подивився хазяiн на туфлi гостя i обiмлiв: гостроносi, акуратноi форми, з перламутровим виблиском, як iнодi бензиновi плями в калюжi вiд яскравого сонця виблискують, тiльки перламутр iх був благороднiший, нiж бензиновi розводи. Перламутр iх свiтився так, нiби повiтря над ними плавилося, як iз-за сильноi спеки бувае. Плавився i, втрачаючи повну прозорiсть, додавав i до кольору туфель, i до форми ще бiльшого об’ему, незвичного тремтiння.

– Нi, навiщо знiмати?! – замотав головою Сергiйович.

– Що, сподобалися? – посмiхнувся губернатор, своiми словами змушуючи хазяiна дому погляд вiд взуття вiдiрвати.

– Та звичайно! Такоi краси ще не бачив! – признався Сергiйович.

– А в тебе який розмiр ноги? – несподiвано поцiкавився губернатор.

– Сорок другий!

Гiсть кивнув i приноровився п’ятою точкою до середнього вулика – пiд ним сходинка-табуретка дерев’яна стояла. Пiднявся губернатор на неi, а з неi вже акуратно всiвся i на тонкий матрац. Лiг на правий бiк, обережно ноги витягнув, i по-дитячому, як школяр на строгого вчителя, подивився на Сергiйовича. «Краще на спину чи на живiт?» – спитав вiн. «На спинi краще, – пiдказав Сергiйович. – Бiльша площа дотику тiла з вуликами». – «Ну ти йди, а я посплю. Тебе покличуть!» – сказав колишнiй губернатор, кинув погляд на охоронцiв, котрi стояли трохи збоку вiд бджолиноi лежанки. Один з них кивнув, дав знати, що почув.

Сергiйович у дiм повернувся. Телевiзор увiмкнув – електрика тодi ще була. Намагався вiдволiктися, але думками вiдiрватися вiд важливого гостя i вiд його туфель не мiг. Думки потривожило побоювання: хоч би нiжки у вуликiв вiд тяжкостi велетня, що лежав на них, не пiдломилися! Чай пив, а занепокоення про можливу крихкiсть вуликiв, якi сам майстрував, все не минала. Адже коли майстрував вiн iх, то лише про зручнiсть для бджiл думав, а про те, що сон на бджолах корисний i цiлющий, ще не знав. Триста доларiв i лiтрову пляшку горiлки лишив того разу важливий гiсть як подяку. З того дня усi, хто його, Сергiйовича, не любив чи не помiчав, вiтатися з ним почали, нiби його архангел крилом торкнувся!

За рiк по тому, також ранньою осiнню, знову приiхав до нього губернатор. На той час Сергiйович вже й альтанку довкола лежанки збудував. Таку легку i розкладну, що можна було за годину скласти i за годину розiбрати. Матрац ще бiльш тонким зробив, щоб не глушила солома жодноi вiбрацii вiд сотень тисяч бджiл.

Гiсть мав втомлений вигляд. Охоронцiв з ним було чоловiк з десять, та i машин, мабуть, стiльки ж на вулицi Ленiна уздовж його паркану вишикувалося. Хто у них сидiв i чому не виходили вони – цього Сергiйович так i не зрозумiв. Спав чи лежав удруге хазяiн Донбасу на вуликах годин зо п’ять чи шiсть. На прощання не просто тисячу доларiв у конвертi подарував, а й обiйняв сильно, по-ведмежому. Нiби з дорогою йому людиною прощався.

«Ну все, – вирiшив Сергiйович. – Така удача не повторюеться! Не приiде вiн бiльше!» Причин так думати було кiлька. Одна з них цiлком банальна – сон на бджолах тепер рекламували у кожному райцентрi. Конкуренцiя зашкалювала. А вiн, Сергiйович, нiякоi реклами собi не робив. Правда, у селi знали, що колишнiй губернатор спецiально, навiть iз Киева на його бджолах поспати приiжджав. Знали i друзям, рiдним та знайомим iз iнших сiл та мiстечок розказували. Тож iз завидною для iнших пасiчникiв регулярнiстю з’являлися перед хвiрткою Сергiйовича бажаючi поспати на «губернаторських бджолах». Цiну Сергiйович не завищував, особливо приемним клiентам чай з медом приносив. Говорив з ними залюбки про життя. Удома про життя говорити вже було нi з ким: пiшла вiд нього дружина з донькою, втекли, поки вiн у Горлiвку на базар оптовий iздив. Залишили його душевно зраненим. Але вiн вистояв. Зiбрав волю в кулак i не дав сльозам, що навернулися на очi, вниз на щоки скотитися.

І зажив вiн далi. Спокiйно i сито зажив, насолоджуючись влiтку дзижчанням бджiл, а зимою – тишею i спокоем, бiлоснiжнiстю полiв i нерухомiстю сiрого неба. Мiг би так i все життя прожити, та не вийшло.

Щось зламалося в краiнi, зламалося у Киевi, там, де завжди щось не до ладу. Зламалося так, що пiшли краiною трiщини, як по склу, болiснi трiщини, i з трiщин тих кров полилася. Почалася вiйна, смисл якоi ось уже три роки залишався для Сергiйовича туманним. Перший снаряд влучив у церкву. І вже наступного ранку стали мешканцi покидати Малу Староградiвку. Спочатку батьки мам i дiтей вiдправляли по родичам: хто до Росii, хто до Одеси, хто до Миколаева. Потiм самi батьки пiшли: хто у «сепаратисти», а хто у бiженцi. Останнiми вивозили старих. З криками, плачами, прокльонами. гвалт стояв страшний. І раптом одного дня так стало тихо, що Сергiйович, вийшовши на вулицю Ленiна, ледь вiд тишi не оглух. Тиша та важка була, нiби з чавуну вилита. Злякався тодi Сергiйович, що сам-один лишився на все село! Пiшов сторожко вулицею, за паркани зазираючи. Пiсля ночi гарматних залпiв, ця тиша тиснула так, нiби вiн на спинi мiшок вугiлля тягнув.

А дверi на будинках вже дошками позабиванi. Вiкна деякi фанерою забитi. Дiйшов вiн до церкви, а це майже кiлометр. Перейшов вiн на Шевченка i назад паралельною вулицею на ватяних ногах пiшов. І раптом кашель почув i зрадiв. Пiдiйшов до паркану, через який кашель долинав, а там Пашка. Сидить собi у дворi на ослонi. У лiвiй руцi пляшка з горiлкою, у правiй – цигарка.

– А ти чого? – спитав його Сергiйович. Вiтатися вони з дитинства не вiталися.

– Я чого? А що менi? Я що, все це покинути маю? У мене погрiб глибокий, там вiдсиджуся, як треба!

Такою ось виявилася перша весна вiйни. А тепер уже третя ii зима. Це ж майже три роки, як вони удвох з Пашкою життя у селi утримують! Неможна ж село без життя лишати. Якщо усi пiдуть, то нiхто i не повернеться! А так обов’язково повернуться. Коли чи дурiсть у Киевi закiнчиться, чи мiни зi снарядами.




7


Двi ночi i два днi минуло пiсля снiгопаду. Сергiйович у двiр тiльки по вугiлля виходив. Снiг пiд ногами хрустiв тепер iнакше. Ноги м’яко тонули у свiжому снiговому килимi – не дуже-то i глибокому. Але от що дивним Сергiйовичу здалося: помiтив вiн у деяких мiсцях у новому снiгу проталини, крiзь якi стара кiрка проглядалася. Дивно, що не намело хоча б пiвметра! Але ж i хурделицi не було. Снiг просто падав, легко i невимушено. А потiм кудись вiдходив, вiдлiтав. Чи низовий вiтер – поземка – скочувала його кудись вбiк природних перешкод, де вiн i мiг у кучугури зiбратися. Тiльки шукати цi кучугури бажання у Сергiйовича не виникало.

На буржуйцi кипiв чайник. Буржуйку не вимкнеш, як газову плиту. Тому довелося чайнику вхолосту кипiти, поки Сергiйович не зняв його, узявши гарячу ручку старим кухонним рушником, щоб не опектися. Налив у кружку фаянсову з логотипом «МТС» кип’ятку, порадував кип’яток дрiбкою чаю. Пiдняв з пiдлоги на стiльницю лiтровку меду.

«Можна було б Пашку покликати, – подумав, позiхаючи. А потiм сам собi сказав: – І так добре! Не йти ж за ним на iнший край села!»

Те, що «iнший край села» був вiд дому Сергiйовича ну, може, метрiв за триста-чотириста, справи не мiняло. Вiн ще свою першу кружку не допив, коли десь недалеко вибух прогримiв. Скло у вiкнах задрижало дзвiнко, до болю у вухах.

– От мудаки! – вирвалося у нього з гiркотою. Поквапом поставив на стiл кружку – чай розхлюпав, пiдбiг до найближчого вiкна. Перевiрив, чи не трiснуло воно… Нi, вцiлiло.

Решту вiкон оглянув – усi цiлi. Задумався: а чи не пiти подивитися, де бахнуло i чи не сусiдський який будинок розворотило?

– Та ну його на хрiн! Головне, що не в мiй! – махнув Сергiйович за хвилину рукою i за стiл повернувся.

От якби за першим вибухом другий пролунав, тодi iнша справа. Тодi б вiн одразу у погрiб, як три роки тому, коли нi з того нi з сього стали на Малу Староградiвку i ii околицi мiни i снаряди сипатися!

До раннього лютневого вечора лишалося ще години зо двi. І це його дивувало. Те, що снаряд на село вдень при свiтлi впав! Якби у темнотi, тодi б ясно – промахнулися. Але вдень? П’янi вони, чи що, чи нудно iм у тишi? Та i котрi саме цi «вони»: тi, що у Каруселiно, чи тi, що мiж iхнiм селом i Жданiвкою стоять?! Розбавив Сергiйович своi гiркi думки медом, i легше стало йому. Долив у кружку кип’ятку. Усмiхнувся, дивлячись на логотип. У нього також «МТС» е, у мобiльнику. Інакше, звичайно б, i кружки не було. Тiльки мобiльник мертвим вантажем у ящику серванта лежить. Разом iз зарядкою. От повернеться у село електрика, можна буде зарядити його i перевiрити, чи е зв’язок, чи з ним те ж, що i з електрикою. А якщо i зв’язок, i електрика повернуться, то iнше питання постае: кому дзвонити? Пашцi? Так до нього, як треба, дешевше пiшки пройти. Та i номера його Сергiйович не мае. А щоб дружинi колишнiй, Вiталiнi, подзвонити, треба правильно i наперед слова для розмови дiбрати, а краще – записати на папiрцi, а потiм з папiрця прочитати, щоб вона трубку не кинула! Можна було б подзвонити та хоча б справами донечки поцiкавитися. А якщо розмова не пiде, то i про життя у Вiнницi розпитати! Як це так вийшло, що жодного разу вiн до своiх тещi та тестя не поiхав, та i взагалi, можна сказати, майже нiкуди за сорок дев’ять рокiв життя не iздив. Нiкуди, окрiм Горлiвки, Єнакiевого, Донецька та ще трьох-чотирьох десяткiв шахтарських мiстечок, куди його до надання iнвалiдностi у вiдрядження посилали. Посада у нього була така важлива – iнспектор з технiки безпеки. У деяких шахтах вiн по двадцять разiв, а то i бiльше, бував. Надихався iх безпекою так, що у сорок два пенсiонером-iнвалiдом став. Силiкоз – штука серйозна. А те, що багато його серед всiх, хто пiд землею працювали i працюе, робить його чимось на грип схожим. Кашляють собi люди та i все!

У дверi кулаком вдарили.

Здригнувся Сергiйович, i одразу над своiм переляком посмiявся: хто тут, окрiм Пашки з’явитися може?

Вiдчинив дверi – перед собою блiду, як у мерця, згорьовану Пашкiну фiзiономiю побачив.

«Невже його дiм?» – перелякався.

– У Красюка пiвхати знесло! – повiдомив тремтячим голосом «ворог дитинства».

– Хм, – спiвчутливо мугикнув Сергiйович, запрошуючи гостя всередину.

Посадив до столу, налив чаю, ложку йому дав, щоб iз медом собi гiсть вiдмови не мав.

Сергiйович розумiв Пашкiн переляк. Красюки через хату вiд нього жили. Тобто вже як там бабахнуло, то лишився Пашка без вiкон! Це точно!

– Я, Серий, у тебе сьогоднi заночую? Добре? – пiдняв гiсть очi на хазяiна дому.

– Ночуй! А що там, i по тобi попало?

– Шибки! – видохнув Пашка. – Усi! Менi пощастило – один уламок бiля обличчя пролетiв i в буфет устряг! Я саме вечеряв, картоплю з салом наминав.

Замовк раптом Пашка й обережно в очi Сергiйовичу заглянув. І зрозумiв Сергiйович причину цiеi паузи – проговорився Пашка, що з iжею у нього все гаразд. А зовсiм же недавно жалiвся, що iсти нема чого! Посмiхнувся Сергiйович подумки, але не вустами. Було йому зараз все одно шкода свого «ворога дитинства» – холодна хата, надворi градусiв дванадцять морозу, якщо добу дiм без вiкон простоiть, потiм три днi зiгрiвати доведеться!

– Добре, – кивнув Сергiйович. – Заночуеш у мене, але ж треба шибки вставити, а то взагалi до мене жити переiдеш!

– А де ж я iх вiзьму?

– Телепень ти, – незлобиво промовив пасiчник. – Думати лiнишся! Коли у людини серце вiдмовляе, його або хоронять, або термiново донора шукають! Що, газет нiколи не читав?

– Ти це до чого? – нотки пiдозри прозвучали у голосi гостя. – Якого донора?

– Добре, iнструмент у мене е, – роздумував тепер вголос Сергiйович. – Давай подумаемо, чия хата у нас цiла стоiть, але господарiв уже нема?

Пашка зрадiв. Зрадiв тому, що думки Сергiйовича зрозумiв.

– Животкiна Клава! Вона ж iще до вiйни померла! – пригадав вiн, i тут же ентузiазм у його очах згас. – Тiльки у неi стара хата i вiкна в неi маленькi. Треба, щоб великi були! Може, Арзамяна будинок пiдiйде?

– А вiн що, помер? – насторожився Сергiйович.

– Ну, не знаю, – зам’явся Пашка. – Поiхав – це точно. Нiби до Ростова! Вiн же не руський, та i не украiнець також! Вiрменин!

– Ну то й що? Жив тут, значить наш! Думай далi! А то повернеться, як я йому в очi дивитимуся?

– Серови! – Пашка зрадiв. – Точно! Їх же мiною вбило! Усiх, разом з дiтьми!

– Так, – Сергiйович кивнув, спохмурнiв, зiтхнув тяжко. Згадав, як Серови першими з села рвонули, навiть закiнчення обстрiлу не дочекалися. І на виiздi, за селом вже iх мiна накрила. Прямо у «Волгу» попала. «Волга» ця розворочена так i лежить там на грунтiвцi за селом.

– Добре, – Сергiйович пiдняв погляд на гостя. – Доп’емо чай i пiдемо! Думаю, до вечора впораемося. Склорiз у мене гарний.




8


Вдячнiсть Пашки за заскленi вiкна й одну нiч, проведену у Сергiйовича, мала своi межi. Залишив вiн у Сергiйовича бiнокль iще на якийсь час. А от сала, про яке випадково обмовився, коли прийшов за допомогою, пасiчнику не запропонував. Нi шматочка. А за салом Сергiйович скучив. Не так, щоб аж. Аби не згадав тодi Пашка про картоплю з салом, i зараз би Сергiйович про сало i думки не мав. Але у холодний вiйськовий час, iз церковними свiчками без електрики всiляке нагадування колишнiх дрiбних радощiв збурюе тугу i бажання. Якби Пашка замiсть сала тараньку чи яку iншу сушену-в’ялену рибу згадав, мучився б зараз Сергiйович думками про рибу, а вiрнiше – про ii вiдсутнiсть. Але ж вiдсутнiсть у домi Сергiйовича була майже повна i безкiнечна. Нескiнченно довго можна було б перераховувати усе, чого пiд рукою чи у погребi в нього немае. А ось що мае – це можна було б дуже швидко назвати: мед, горiлка, рiзнi саморобнi настоянки, лiки на перзi та iншi бджолинi радощi. Десь ще пляшка коньяку «Жовтневий» захована, ось тiльки не пам’ятае вiн, де. Уже i шукав пару разiв, та не знайшов. Був би вiн трiпло, як Пашка, довелося б йому вже давно всi своi запаси з ворогом дитинства роздiлити. Якось уже i думати про нього, як про «ворога» не хотiлося. З кожною новою зустрiччю, навiть якщо i лаялися вони, здавався Пашка Сергiйовичу все ближчим i бiльш зрозумiлим. Вони тепер у чомусь брати, хоча, дякувати Боговi, не рiднi!

У дверi тихо постукали.

– О! Варто людинi допомогти, то вона одразу i бiльш ввiчлива стае! – усмiхнувся Сергiйович.

Узяв зi столу запалену свiчку, у коридор вийшов.

Вiдштовхнув-вiдiмкнув дверi, а за ними темiнь вечiрня i постать з обличчям не Пашкиним, а молодше, з очима напруженими, у яких вогник церковноi свiчки вiдбиваеться.

Завмер вiд несподiванки Сергiйович. Доки стояв уклякнувши, зрозумiв, що незнайомець, якому вiн дверi вiдкрив, у камуфляж вдягнений, i висить у нього на плечi автомат коротким дулом донизу.

– Ви це, вибачте, що пiзно… i без попередження, – заговорив незнайомець з певним ввiчливим збентеженням у голосi.

Сергiйович зрозумiв, що незнайомець навряд чи прийшов його вбити чи пограбувати. Інакше, чого б вибачався. Зiтхнув, ближче лiву руку зi свiчкою до непроханого гостя простягнув. Побачив, що зовсiм юний ще, може, рокiв двадцяти двох – двадцяти трьох.

– Зайти можна? – запитав незнайомець.

– Ну, якщо роззуешся i залiзяку у коридорi залишиш! – проговорив Сергiйович награно суворо, хоча тут же i вiдчув, що голос його ось-ось затремтить зi страху, бо вiн нiби вiйськовому наказуе зброю скласти.

– Роззутися можу, – сказав парубок у камуфляжi. – Зброю залишити не маю права.

– Ну, хоч так, – Сергiйович полегшено зiтхнув.

Закрив за непроханим гостем дверi на залiзну клямку i на гачок. Кинув оком на високi черевики, залишенi пiд стiною. У кiмнатi хазяiн дому незнайомця до столу запросив.

– Може, горiлочки? – спитав для годиться, хоча тут же собi подумки за непотрiбну гостиннiсть по губам дав.

– Нi, дякую! – мотнув головою парубок. – Менi б чаю!

– Буде тобi чай, – закивав Сергiйович.

Здалося йому, що одноi свiчки не достатньо для двох за столом. Дiстав ще двi. Запалив. Влаштував освiтлення, можна сказати.

– Буде тобi чай, – повторив, придивляючись до обличчя незнайомця, перевiряючи, чи не пропустив вiн чогось на його обличчi при однiй свiчцi. – Звати тебе як?

– Петро я, – сказав парубок.

– А звiдки?

– З Хмельницького.

– Ага, – Сергiйович зробив голосом вид, нiби щось важливе зрозумiв. – Значить, з украiнськоi армii?

Парубок кивнув.

– Артилерист? – обережно спитав хазяiн дому.

Петро замотав головою, що нi.

– А вас як звати? – спитав.

– Мене – Сергiй Сергiйович, можна просто Сергiйович. То ти, мабуть, Пьотр, а не Петро?

– Нi, я Петро! У мене так у паспортi написано.

– А я за паспортом- – Сергiй Сергiйович, а в життi – Сергей Сергеiч! От така рiзниця!

– Ви, мабуть, зi своiм паспортом не згоднi, – припустив Петро.

– З паспортом-то я згоден, а от з тим, як вiн мене називае – нi!

– А я i з паспортом згоден, i з тим, як вiн мене називае, – усмiхнувся вечiрнiй гiсть. Усмiхнувся легко, навiть невимушено! Хоча автомат тепер на спинцi стiльця висiв.

– Може, у тебе iм’я у паспортi i в життi спiвпадае, тому ти i згоден! – промовив Сергiйович замислено. – Було б у мене так, я б теж з паспортом не лаявся! То чого ти, Петре, до мене прийшов? Може, треба чого?

– Ага, – кивнув парубок. – Познайомитися захотiлося. А то бачу вас уже бiльше року, а iменi не знаю!

– Де ти мене бачиш? – здивувався Сергiйович.

– У бiнокль, – парубок трохи знiтився. – Треба за селом спостерiгати. Я б i ранiше прийшов, та вдень небезпечно, а в темнотi взагалi-то також забороняють, але бiльш безпечно.

– А яка вдень вiд нас небезпека? – здивувався Сергiйович.

– Вiд вас власне нiякоi, а от вiн снайперiв, якi нам то нерви псують, то голови, небезпека ще й яка. Востанне три днi тому стрiляли, вiд церкви!

– Та не приходить сюди нiхто! – переконливо заявив Сергiйович. – Я б слiди побачив! Я ж удома не сиджу!

– Четверо вбитих за рiк, i три поранених, – спокiйно промовив Петро. Почухав за вухом. Поклав потiм якось нiяково на стiльницю зелену, нiби шерстяну шапку-балаклаву.

Зробив Сергiйович чаю, гостю непроханому налив, собi.

– А що там у вас, на Украiнi? – спитав. – Сала всiм вистачае?

– Усiм, – хлопець не змiг втримати посмiшку. – Менi також перепадае. Волонтери пiдвозять. А в краiнi – як завжди! То крадуть, то вулицi i мiста перейменовують. Та кажуть, пiсля вiйни краще буде! За кордон будемо без дозволу iздити.

– Ну, це тi, хто живими залишаться, – скривив Сергiйович вуста та враз i схаменувся. Вийшло так, що вiн нiби комусь смертi бажае. Вирiшив тему змiнити. – А перейменовують що?

– А ви що, не в курсi? – Петро широко вiдкрив очi, посмiшка оголила його мiцнi зуби. – Ах, так! У вас же електрики нема! Значить, без телевiзора!

– Електрики давно немае, це так, – сумно закивав хазяiн дому. – Може, полагодять?

– Зараз навряд чи. Небезпечно. Та i для вас же краще телевiзор не дивитися – нерви збережете!

– А в мене нерви залiзнi, не зiпсуються! – похвалився Сергiйович. – Я iнспектором з технiки безпеки працi на шахтах працював! Ти знаеш, що це таке?

В очах у хлопця повага з’явилася.

– А ти сам чим займався?

– Туризмом. Хотiв у Крим переiхати, маленький готельчик побудувати.

– Ну з цим ти запiзнився! – махнув рукою Сергiйович. – А я в Криму нi разу не бував. А завжди хотiлося на морi побувати, на пляжi повалятися, засмаглим приiхати… У мене там знайомий е – на з’iздi пасiчникiв познайомилися. Татарин, Ахтем Мустафаев. Також пасiчник. У гостi кликав, а не вийшло поки…

– Ну, колись вийде! – спробував парубок втiшити Сергiйовича.

– Можливо, – погодився той. Раптом погляд його спохмурнiв, нiби згадав вiн щось неприемне. – А чого ви труп з поля не заберете? Вiн же до вас так близько?

– Який? У камуфляжi? – Петро напружився.

– Ну так! Може, його вже i снiгом замело. Я вчора не дивився.

– Не замело. – Парубок зiтхнув. – Вiтер снiг вiднiс. Не наш вiн. А посилати людей за ним небезпечно. Там на полi пiд снiгом розтяжки, та i сам труп могли замiнувати. Нехай «сепари» забирають! Їхнiй то хлопець!

– Вони полiзуть забирати, а ви iх з кулеметiв? – ехидно спитав хазяiн дому.

– Якщо без зброi i з бiлою ганчiркою полiзуть, то нехай забирають!

– Он як! Так вони кажуть, що то не iх вояк! – промовив Сергiйович i враз пошкодував про сказане.

– А коли це ви з ними говорили? – Петро примружився i погляд його став холодним i ворожим.

– Це не я, це Пашка, сусiд мiй, з Шевченка! Вони до нього приходили, то вiн i спитав.

– Угу, – мугикнув парубок, нiби висновки зробив. – Ну якщо не iх i не наш, то, значить, з «третьоi сили»!

– А що то за «третя сила»? – зацiкавився пасiчник.

– А хто його знае! У нас кажуть, що хтось анонiмно з нами проти них воюе. А у них кажуть навпаки – з ними проти нас. Може, це якийсь спецназ, що i проти них i проти нас. Тому у нас радiють, коли вони там когось завалять, а у них – коли у нашому тилу у наш таки БМП хтось iз гранатомета вистрiлить…

– Може, тобi меду с собою? – запропонував Сергiйович солдатовi.

– Та я ще не йду, – Петро напружено посмiхнувся. – Меду не треба. Хiба що тут, до чаю.

– Так-так, звичайно! – заметушився Сергiйович, нагнувся, дiстав з пiдлоги лiтрову банку.

Знову запала мовчанка, але порушувати ii Сергiйовичу бiльше не хотiлося. Правда, хвилин за кiлька вiн знову перейменуванням вулиць зацiкавився.

– На що перейменовують? – спитав майже пошепки.

– Ну, якщо вулиця Маркса чи Ленiна, то на Бандеру чи якогось письменника, – сказав солдат.

– На письменника краще, – висловив думку Сергiйович. – Ми ось, до речi, зараз на вулицi Ленiна сидимо.

– Коли вiйна закiнчиться – перейменують обов’язково, – твердо заявив парубок.

– А якщо я сам захочу нову назву обрати?

– Можна, тiльки треба з рештою жителiв вулицi разом вирiшити. А потiм до мiськоi ради звернутися.

– Це не скоро, – хмикнув Сергiйович. – Ой не скоро!

– Ну я таки пiду, – Петро зняв зi спинки стiльця автомат, на плече повiсив. Лiвою рукою шапку-балаклаву зi столу забрав, а правою у карман теплоi камуфляжноi куртки полiз i витягнув звiдти гранату РГД-5. Поклав поряд з чашкою.

– Це вам, – сказав, з повагою на хазяiна глянувши. – Незручно якось у чужу хату без подарунка! З пустими руками…

– Так а… – знiтився Сергiйович. – Нащо вона менi?

– Для самооборони. Не знадобиться – пiсля вiйни на городi закопаете! Як хочете, можу вам мобiльний зарядити у нас генератор потужний, навiть пральну машину тягне!

Сергiйович розгубився спочатку, але на мить. Витягнув з ящика серванта мобiльний iз зарядкою. Простягнув Петровi.

Пiднявся солдат, сховав дрiт i телефон у кишеню куртки. Ще стоячи, не вiдходячи вiд столу, меду на останок iз банки зачерпнув ложкою i до рота ii вiдправив. Облизав жадiбно.

– Якщо допомога треба буде – бiлу ганчiрку на гiлку дерева у саду прив’яжiть! Щоб видно було! – сказав хазяiну i пiшов у темноту.

– Бiлу ганчiрку? – пошепки повторив пасiчник.

Замкнув дверi. З трьох свiчок двi загасив. Здивувався, що настрiй дивним чином через несподiване спiлкування з вiйськовим покращився. Нiби розважили його цiкавою телепередачею!

«Добрий хлопець, – подумав вiн, дивлячись на гранату. – Треба було його бiльше про новини розпитати».




9


Вранцi у Сергiйовича голова гула як дзвiн. З виразу обличчя можна було подумати, що болять у нього всi внутрiшнi органи разом. Вiн вже i води холодноi iз чайника випив, i ложку цукру в ротi тримав, доки той не розтанув. Не допомагало. Злий його погляд все до столу повертався, де з учорашньоi пiвночi вiдкрита пляшка горiлки стояла i чарка поруч. Пiдбив його нечистий вiдзначити вiзит незваного гостя вiйськового! З iншого боку, добре, що вiдзначати вiн став вже пiсля того, як гiсть у нiч пiшов. Ну не в нiч, то в темiнь. Адже якби i гiсть випив, то хтозна, чи дiстався б вiн назад до свого блiндажа? Боляче йому було i прикро! Скiльки вiн там випив? Вiд сили, чарок зо п’ять, не бiльше! А значить, не вiн у своему жахливому самопочуттi винен! Це горiлка-казенка винна – «пальонка» виявилася! Вiн ii ще до вiйни у сiльмазi купив! І що тепер робить? Лiкарiв нiяких! Лiкiв немае! Тiльки бджолинi! Сiльмаг давно закритий! Навiть продавщицю не виматюкаеш за те, що отруту продае!

Полiз Сергiйович до серванта, дiстав коробку з «бджолиними» лiками. Вiдкрив маленьку баночку з утрамбованою пергою. Вiдколупав ложечкою перги, кинув у чашку. Додав води з чайника i ложку меду з банки. Розмiшував, доки напiй однорiдним не став. Випив повiльними ковтками. Здалося, що допомагае. Чи то гвалт у головi втишився, чи то думки у Сергiйовича виструнчилися, бiльш ясно зазвучали. І перша думка одразу злякала: «А граната ж де?»

Знову, але вже тепер не роздратовано, а злякано подивився вiн на стiл. Нема солдатського подарунка! Повисовував ящики серванта – i там немае! Став кiмнатою нервово соватися, зазирати пiд подушку, по закутках. Навiть до вiдра з вугiллям зазирнув! І зрозумiв, що вночi надвiр виходив! Взувся. Визирнув на мороз – видно ще було, пiв на другу. Снiг у дворi витоптаний. Слiди до сараю-зимiвника бджолиного ведуть, i до сараю-гаража, i навiть до хвiртки надвiрноi! Поки ходив своiми слiдами, у сараi зазирав, головний бiль ущух.

«Знайдеться! Не мiг я ii далеко засунути!» – подумав Сергiйович, дозволяючи собi таким чином до хати повернутися.

Але у хатi нова турбота його охопила. Бiнокль, що на пiдвiконнi стояв, про мерця, який у полi лежить, нагадав.

– Треба його прибрати! – вирiшив Сергiйович i дивовижну смiливiсть у своiх грудях вiдчув.

Прихопивши з дому бiнокль, вийшов на межу городу. Окуляри до очей пiднiс. Лежить мрець у тiй самiй позi, потилицею до Малоi Староградiвки, до нього, до Сергiйовича, повернутий.

Присiв Сергiйович до столу. Записку настрочив: «Пашка! Я до мерця полiзу, може, прикопаю трохи. Якщо уб’ють, забери мене з поля одразу. Поховаеш бiля батькiв. І тодi все, що в хатi е, – твое буде! Прощавай!»

Хвилин за десять, зiгнутий, поспiшав Сергiйович бiлим полем донизу. Права рука, рукавицею утеплена, саперну лопатку тримала. Чим нижче вiн полем заснiженим спускався, до зламу землi, за котрим уже iнше, але таке ж поле, вгору пiднiмалося, тим страшнiше йому було.

Дiставшись до заснiженого злому – ось куди свiжий снiг з його городу «скотився», подивився вiн на небо. Опустилося воно так низько, нiби стеля темного шкiльного спортзалу. Темнота вечiрня занурювалася у бiлий снiг, робила його сiрим. Сiрий колiр Сергiйович з дитинства любив. Але зараз його сiрий колiр не тiшив. Вiн раптом подумав, що одяг на ньому темний, i на снiгу – був би зараз день чи ранок – вiн така ж велика i видима пляма для будь-якого снайпера, як i той, убитий, до якого вiн зараз повзе.

Далi Сергiйович по-пластунськи полiз, тiльки iнодi колiнами у снiгову кору впирався, щоб тiло втомлене швидше уперед просунути. Бiля мерця всiвся. Вiддихався. Озирнувся на поле, яке перетнув. Йшло воно кудись у морок. Навiть ближнiх дерев саду свого роздивитися пасiчник не змiг.

Улiгся на бiк обличчям до потилицi убитого, рукавицi зняв i обмацав-перевiрив усi кишенi мерзлого камуфляжу. Навiть у внутрiшнi залiз, i в кишенi штанiв також. Кругом пусто. Нi документiв. Нi телефону. Нiчого. Схилився над мерцем, помiтив на бiлому вусi, що до неба дослухалося, маленьку золоту сережку. «Модник!» – фиркнув Сергiйович, а погляд його тим часом уже на мертвiй руцi, що за дуло автомат тримала, зупинився. Правда, автомат весь, окрiм дула, пiд снiговою корою лежав. І ще щось поряд з автоматом снiгову кору угору сантиметрiв на двадцять горбило.

– Сумка, чи що? – зацiкавився Сергiйович, перелiз через труп, лопаткою бугор розгрiб i бiк наплiчника блакитного, зовсiм не вiйськового, побачив. Ухватився за лямку, потягнув на себе. З хрускотом, долаючи напруженою рукою спротив, вирвав вiн зi снiгового полону наплiчник i зрозумiв, що ваги в ньому кiлограмiв зо п’ять чи шiсть! Усередину заглянув. А там пакети з цукерками рiзними. «Червоний мак» Сергiйович одразу по обгортцi впiзнав – такi у них у сiльмазi продавалися. Засунув руку глибше, щоб до дна наплiчника дiстати. Цукерки – як лiд! А окрiм них – нiчого!

«Солодке полюбляв, чи що?» – подумав Сергiйович.

Озирнувся на вбитого. Уявив собi, як вiн тут йшов чи повз. Явно до лiсосмуги поспiшав. Значить, злiва десь i рана мала бути. Але ж лежить вiн лiвим боком догори?! Придивився Сергiйович до вбитого, але смертельноi рани не виявив.

Натягнув рукавицi на змерзлi руки, спробував копнути лопаткою снiг, а наст мiцний, та i снiгу пiд ним майже немае – лише земля мерзла. Зрозумiв пасiчник, що нi снiгом, нi землею прикопати убитого не вийде. Провiв вiн лопаткою, як ножем, по насту. Вирiзав квадрат затвердiлоi снiжноi кiрки. Взяв у руки. Важкою кiрка виявилася. Узявся Сергiйович шматки насту вирiзати довкола убитого i труп ними закривати, закладати. Хистка спочатку конструкцiя, з якоi раз по раз якiсь шматки зiсковзували, поступово ставала все мiцнiша i надiйнiша.

– Ну досить вже! – зупинив себе втомлений пасiчник, озираючись i оцiнюючи зроблене: кори снiжноi вiн метрiв п’ятнадцять-двадцять зрiзав. А значить, вся ця вага тепер на покiйника давила. Давила, але i захищала його i вiд стороннього ока, i вiд голодного вороння, котре, мабуть, тiльки через холоди ще сюди не дiсталося i очi йому не виклювало.

Доповз Сергiйович до злому. І важкiсть у ногах вiдчув. Промерзли штани наскрiзь. Та i ноги вiд холоду замлiвали. Повзти назад важче було, в однiй руцi лопатка, у другiй рюкзак. Задуха мучила, кашель проривався. Як перепочив на зламi, до городу свого дiстався, лiву гомiлку судома звела. І далi, на своiй власнiй землi, повз вiн до саду i дому, як поранений.

Вiдкрив незамкненi дверi. Вiн iх незамкненими для свого ворога-приятеля залишив. Бо ж як би iнакше Пашка записку прочитав, якби господаря дому вбили?

Стягнув iз трiском промерзлу куртку. І штани стягнув. Як роздягнувся, стало йому холодно. Засипав вiн до буржуйки пiввiдра вугiлля. Туди ж записку для Пашки кинув. Вдягнувся у сухе. Два стiльцi спинками до пiчки поставив. На спинку одного куртку повiсив сушитися, на спинку другого – штани. А черевики прямо перед дверцятами буржуйки.

«Випити б оце, щоб зiгрiтися?» – подумав. Але дiставати медову настоянку не схотiв, а «казенка» вже його навчила. Тепер ii можна було хiба тiльки для розтирання використовувати, але аж нiяк не вживати! Хiба як Пашка херню якусь утне, то пригостити його, щоб покарати!




10


Увесь наступний день вiдлежувався Сергiйович, прислухаючись до себе, як до рiдноi дитинки, що прихворiла. І кашель свiй власний як чужий прослухував, нiби роздiлився вiн тимчасово на двох: на себе-хворого i себе-цiлителя. Так уже не раз бувало. Так взагалi з кожним бувае, хто один, сам по собi живе! Вiн же тодi i поваром, i iдоком був. І прибиральником, i тим, хто чистотi радiе. Правда, щоб вiдлежатися, довелося йому «зламаному» учорашнiм повзанням по морозу пiд украiнськi позицii, вугiлля до хати внести, та й водою з колодязя запастися.

От i приготувався Сергiйович, як людина, яка нiколи нi на чию допомогу не розраховуе, вiдлежуватися грунтовно i ретельно. Адже вiдповiдав вiн за свое здоров’я не лише перед собою, але i перед бджолами! Раптом що з ним трапиться, загинуть вони у всiй своiй незлiченностi, а бути, хай i не з власноi волi, душогубом сотень тисяч бджолиних душ йому нiяк не можна було.

Такий грiх, така тяжкiсть знайде його i пiсля смертi там, де б не був його останнiй подих! Знайде i спокою не дасть: змусить вмерти ще i ще раз, за кожну померлу з його вини бджолу, i не важливо: трутень то був чи матка бджоли! Все одно! І буде вiн, уже мертвий, помирати i помирати нескiнченно, доки не опиниться на такiй пекельнiй глибинi смертi, нижче якоi нiкому опуститися не вдавалося!

Лежав вiн до обiду у теплотi i сумнiвах. А потiм тепло сумнiви перемогло, i вже вiдходило вiд учорашнього морозу тiло його, зiгрiваючись, набиралося новоi сили, що вiдновлювала силу вчора витрачену. Інодi поринав вiн у дрiмоту, iнодi провалювався в сон. Прокидався i знову очi закривав. У якийсь момент так спекотно йому у снi стало, що наснилося, нiби вони удвох з Вiталiною пiд ковдрою лежать. І гаряче тiло Сергiйовича, який вже майже прокинувся, перегрiвае i на кохання налаштовуе. І ось у снi налаштувався вiн на кохання i навiть на бiк, обличчям до дружини повернувся. Обiйняти ii захотiв i пригорнутися.

Руку до неi простягнув i знову прокинувся. І тут чи то у снi, чи то насправдi сльози на його закритих очах виступили. Може, вiд болю спогадiв, може, вiд жалю до себе, який тiльки у снi i мiг проявитися. За межами сну, у своему реальному життi, причини жалiти себе вiн не бачив. Все у нього до ладу i пiд контролем. Ну, як не все, то майже все!

А iншим разом, уже в час пообiднiй, пiсля того, як чаю з медом випив i знову лiг, наснилося йому, що вiн на вуликах спить. На шести своiх вуликах, у лежанку зiставлених.

І пiд час сну здалося йому, що не сам на сам вiн зi своiми бджолами! Здалося, що поряд хтось iще е. Вiн увi снi очi вiдкрив, голову пiдняв. А довкола краса! Дерева зеленi гiлками з сонцем граються, над головою антонiвки висять налитi.

Глянув в iнший бiк, а там на розкладному рибацькому крiслi колишнiй iх губернатор сидить i книжку читае. Читае i посмiюеться, нiби сама книжка його смiшить. Помiтив губернатор, що пасiчник очi вiдкрив. Вiдiрвав погляд вiд книжки. Кивнув привiтно. Зрозумiв тодi Сергiйович, що гiсть також хоче на бджолах полежати. Пiднявся, тонкий матрац поправив. Двох охоронцiв губернатора ледь збоку пiд сливою запримiтив. Стоять собi мовчки, у спину хазяiну дивляться.

– Ой, вибачте, – заговорив Сергiйович у снi до поважного гостя. – Я i не почув, як ви пiдiйшли!

– Та чого там! – знизав плечима гiсть, i посмiшка важка-важка, майже з кiлограм вагою, на великому його обличчi з’явилася. – Можеш iще полежати, якщо хочеш!

– Нi, що ви! – заметушився Сергiйович. – Я зараз, до хати за простирадлом чистим!

Сонний, чув у головi ще дзижчання бджiл, нiби на магнiтну плiвку записане, до хати збiгав. Губернатор своi туфлi дивовижнi зняв i акуратно носками гострими перламутровими бiля сходинки-табуреточки на травичцi поставив. Усiвся обережно на середнiй вулик. Розвернувся, ноги на лежанку закидаючи. На спину влiгся. Перед тим, як очi закрити, усмiхнувся, помiтив, що пасiчник знову здивовано на його туфлi витрiщаеться.

Може, через те, що сон цей особливо лiтнiм i теплим виявився, затримався у ньому Сергiйович довше, нiж в iнших снах. Навiть довше пробув Сергiйович у цьому снi, нiж у тому, де жагуча дружина Вiталiна поряд пiд ковдрою лежала.

А надвечiр, коли голод його з лiжка пiдняв, вiдчув Сергiйович себе як заново зiбраний, змащений i вiдремонтований на совiсть механiзм. І навiть макарони без масла, без нiчого, а лише з сiллю, з’iв вiн з апетитом i майже з задоволенням. Радiв вiн, звичайно, не стiльки смаку iжi, скiльки бадьоростi, що до тiла повернулася, i особливо тому, як легко йому жувалося. Адже у чому хвороба найперше проявляеться? У тому, що людинi щелепами працювати не хочеться! Тепер же, пiсля сну, хотiлося Сергiйовичу усього: i iсти, i чай пити, i ще пару вiдер вугiлля на нiч з двору внести. Але вугiлля у вiдрах ще не скiнчилося. А забагато вугiлля у кiмнатi – теж не дуже хороша штука, адже кожна рiч зi своiм пилом приходить! А вугiльний пил – один iз найбiльш шкiдливих. Це ж вiн Сергiйовича iнвалiдом зробив. Це так, за медичними паперами i за документами пенсiйного фонду. А папери медичнi йому лiкарка iз полiклiнiки шахтоуправлiння виписала. Вiн iй трилiтровку меду у подарунок принiс. Вона посмiхнулася тодi, сказала «ну й добре!» i зробила його хронiчним хворим. А чи був вiн таким хворим? Бог його знае! Так, кашель iнодi до слiз у очах його мучив, а iнодi зникав на якийсь мiсяць. Ось i зараз вугiльний пил, що пiднявся, коли паливо до буржуйки пересипав, Сергiйовичу не дошкуляв.




11


На ранок, пiсля кружки гарячого чаю, з Пашкиним бiноклем у руках вийшов Сергiйович бадьоро на межу городу. Поводив бiноклем по зимовому полю. Все бiле, тiльки бiлизна мiсцями рiзна. Та i смуги витиснутi на снiговiй корi помiтив – його власний слiд. Але навiть за власним слiдом не змiг вiн схованого пiд снiговими брилами мерця вiдшукати.

Тепер вже заспокоiвся Сергiйович так, як людина, яка причини тривалоi тривоги позбулася. Ну, мабуть так заспокоюеться чоловiк, який смертельно хвору дружину рiк чи два доглядав i нарештi, поховав ii, бо вiдмучилась i його вiдмучила. На небi тьмяне сонце свiтило, нiби крiзь тонку плiвку верхнього морозного повiтря, крiзь ту напiвпрозору сiрiсть, яка зазичай зимою на небi блакить вiд очей людських ховае.

Пройшов Сергiйович через двiр повз сарай-гараж i бджолиний сарай-зимiвник. І повз будинок пройшов та через хвiртку свою на вулицю вибрався. На вулицю Ленiна. Подивився в бiк церкви i кладовища. Ранiше б його погляд у купол церкви уперся. А потiм, наближаючись, пiднiмалася б церква перед прихожанами своiми дерев’яними стiнами, у божественний синiй колiр пофарбованими. Але «ранiше» – це не «зараз»!

Пiшов вiн до церкви, якоi бiльше не було. Пiшов вуличною грунтiвкою, яку колись камiнням посилили, i вугiльним шлаком рiвняли. Не гiрше асфальту вона лiтом була. Та i зараз через повну вiдсутнiсть руху на дорозi не прикрашала ii звична зимова колiя з мерзлого снiгу. Легко йшлося Сергiйовичу. Дуже легко.

Ішов вiн вулицею, як ii хазяiн, думав про те, що одна-едина машина на цiй половинi села у нього у гаражi стоiть i кращих часiв чекае. А коли вони настануть, цi часи, то зимовою дорогою так от легко не походиш! Тодi доведеться обабiч, до парканiв притискаючись, йти. А колiею «Жигулям» та «Волгам» поступитися. Та ще й вантажiвцi iз жовтим кузовом-фургоном i синiм написом на ньому: «Укрпошта», для котрого колiя завузька буде i тому поiде вiн по дорозi нiби на один бiк нахиленим.

І от iшов Сергiйович вулицею, власнi кроки слухаючи, i раптом тривогу вiдчув. Зупинився, причину тривоги зрозумiти намагався. Тиша цього ранку цiлком мирною була. Навiть не вiрилося. І зараз, коли ноги слухати ii не заважали, упевнився ще раз Сергiйович, що жодних, навiть самих вiддалених звукiв вiйни не мае вона. Над головою ворона пролетiла i так близько крила ii майнули, що пасiчник голову в плечi на мить втягнув.

А потiм провiв птаха поглядом, посмiхнувся Сергiйович i далi до церкви пiшов. Згадав зимове сине пальто Вiталiни, згадав ii коричневi шкiрянi чоботи. Згадав сiру пухову хустку, оренбурзьку. Хустку вiн iй подарував. Сусiдка Вiра у Росiю iздила до сестри i завжди товар для домашньоi дрiбноi торгiвлi привозила. І хустки оренбурзькi також. Вiталiна хустку носила, але лише у Малiй Староградiвцi. А коли взимку до себе у Вiнницю iхала, залишала ii вдома! Видно, не були там, у Вiнницi, оренбурзькi хустки в модi.

Згадалося Сергiйовичу, як у першу iх спiльну зиму до неi племiнник приiздив з родиною – дружиною i донькою. І як вони, коли напилися iноземного портвейну, що його племiнник на подарунок привiз, пiшли на край городу з санчатами i спускалися на них полем до самого нижнього зламу землi. Падали, смiялися, перегукувалися. Важко нагору пiднiмалися, санчата за собою тягли. І знову вниз летiли. Схил, нiби i не крутий, але всi не дрiбнi, навiть донька племiнника – теж не крихiтка. І тому санчата спочатку вниз повiльно ковзали. Але потiм швидкiсть набирали таку, що у вухах вiтер свистiв!

Озирнувся iдучи Сергiйович на будинок сусiдки Вiри. Вiкна цiлi, дверi упоперек товстою дошкою забитi. На дошцi, що вже потемнiла вiд змiни погоди, ще видно напис, самою Вiрою зроблений. Чорною фарбою: «Господарi живi».

– Дай Боже, дай Боже! – прошепотiв пасiчник.

Дивно, але такий стверджувальний напис на покинутому будинку радував Сергiйовича щоразу, коли його погляд на нiй зупинявся. Мабуть тому, що спочатку вiн про дружину свою, Вiталiну, думав. А чому ж це йому так легко про дружину згадуеться, а ось доньки як такоi нi на думцi, нi у спогадах немае? Мабуть, тому, що маленькою вона була, надто маленькою, щоб з батьком зблизитися. Чотири роки iй було, коли поiхали вони, його покинувши. Може, i сам вiн винен у тому? Можливо, треба було йому посмiхатися частiше i вiд нарядiв Вiталiни не так губу копилити? Може, слiд було взагалi менше говорити i бiльше посмiхатися? Хай навiть через те вiн мiг iй i нерозумним видатися. Жiнки дурникiв або таких, хто дурником прикидаеться, бiльше люблять чи легше терплять! Хрiн його знае, що у сiмейному життi головне: кохання чи терпiння?

Та якби пiсля пологового не «вибухнув» Сергiйович, жили б вони, мабуть, i зараз разом. Утрьох. Тiльки де б вони жили? У Вiнницi, у батькiв Вiталiни? Нi, туди б вiн не поiхав. А тут би вона не лишилася, навiть якби i дожили до вiйни разом у мирi та злагодi. Нi, що сталося, те сталося, iнакше i бути не могло.

До пiдiрваноi церкви лишалося пройти трохи – по чотири двори з кожного боку вулицi: лiворуч тут Крупiни, Далiдзе, Петренки i Мацiпури, а праворуч – Сергееви, старий Лефтiй, Корзони й Урiцинови.

Зупинився раптово Сергiйович так, нiби сама дорога його зупинила. Щось спантеличило, вiдкинуло його увагу до ледь вiддаленого його ж кроками минулого. Озирнувся. Повернувся метрiв на десять. І все зрозумiв. Минув вiн, думаючи про свое, слiди черевикiв, якi впоперек дороги пунктирну лiнiю провели. Оглянув iх – видно було, що слiди цi не раз оновлювалися у рiзнi боки. А на дорогу з двору Сергеевих i далi у двiр Крупiних сягали. Вирушив Сергiйович слiдами до Крупiних.

Побачив, що дверi разом iз дошками, що ii закривали, вiд одвiрку вiдiрванi i лише прикритi. Потягнув за ручку. Нижня дошка, що впала, з неприемним звуком об зледенiлий бетонний порiг скреготнула. Зайшов усередину – холод покинутого будинку вiйнув йому в обличчя.

У кiмнатi на столi три лiтрових банки вiдкритих iз замерзлою консервацiею, а з однiеi – з баклажанами у помiдорах – виделка стирчить. Пiд столом двi пустi пляшки з-пiд горiлки. Горiлка не звична «Немирiв» чи «Московська», а якась «Крутая»! Таку вiн у життi не бачив. Взяв до рук, втупився в етикетку: «Сделано в Ростовской области». Обидвi стулки шафи вiдчиненi, у сервантi шухляди висунутi.

«Чужинець ходив», – зрозумiв Сергiйович.

Вийшов у двiр, озирнувся. Побачив, що слiди до дому ведуть. Привели вони його геть на межу городу. Зупинився перед товстим намостом iз соломи. Праворуч по снiговiй корi гiльзи розкиданi. Десяткiв зо два. Згадав Сергiйович слова солдата про снайпера, який з боку церкви стрiляе.

Постояв над лiгвом снайпера, зiтхнув. Плечима здвигнув через те, що жодна зрозумiла думка вiд побаченого на думку не прийшла. Натомiсть прийшло вiдчуття холоду.

«Якщо цi звiдси по «украм» стрiляють, то «укри» зрештою гарматою вiдповiдь дадуть!» – подумав Сергiйович.

І уявив собi, як летить з боку Жданiвки снаряд i нiби роздумуе: куди впасти! І вже на льоту в бiк його, Сергiйовича, двору повертае.

Здригнувся пасiчник через страшну гру власноi уяви. А що, як зустрiне вiн зараз цього снайпера, а той буде на вiйну, на свое вiйськове мiсце йти? Що вiн зробити може? Сказати? Попросити? Вiддати наказ? Людинi зi снайперською гвинтiвкою щось говорити-наказувати?

Скривив Сергiйович вуста. І злякався раптом, що снайпер цей ось-ось i дiйсно тут з’явиться. Наставить на Сергiйовича пiстолет чи автомат, чи гвинтiвку свою! А що у Сергiйовича? Граната подарована? Так i не знае ж вiн, куди ii сп’яну приткнув! Нiчого у Сергiйовича немае, нема чим йому себе захистити!

Зовсiм неспокiйно на душi у пасiчника стало. Вибiг вiн з двору Крупiних i назад додому поспiшив. Бiля провулку Мiчурiна зупинився. Подих перевiв. І саме тут самотнiсть свою особливо гостро i важко вiдчув. Бо вибiр дороги з’явився: чи прямо додому i лiворуч, чи на Шевченка, до Пашки.

– Нi, – тупцяючи на мiсцi, вирiшив Сергiйович, – з пустими руками не можна! Занесу-но я йому бiнокль! Менi вiн вже не потрiбний!

Пiдходячи до будинку, погляд на потемнiле небо кинув. А на ньому хмари синi, снiгом переповненi. Летять кудись, i невiдчутний тут знизу вiтер пiдштовхуе iх.




12


Спочатку на стукiт кулаком у дверi нiхто не вiдповiв. Тодi приклався Сергiйович ще три рази значно сильнiше.

– Хто там?

– Та хто ще? – голосно, щоб за дверима чути було, крикнув пасiчник. – Я це!

– А! Ти це! – вiдповiв Пашка. – Ну зачекай хвилинку!

І зник, залишивши Сергiйовича на порозi перед закритими дверима здивованого.

Коли дверi вiдчинилися, в обличчя Сергiйовичу тепло дому вiйнуло, а в ньому – випари алкогольнi.

– Ти, Серий, чого це? – спитав Пашка, пропускаючи до хати незваного гостя.

«Язик заплiтаеться!» – подумав пасiчник. А замiсть вiдповiдi простягнув хазяiну дому бiнокль.

– А-а, дякую! Чаю, мабуть, хочеш? Чи, може, кави?

– А в тебе е? – Сергiйович озирнувся здивовано.

– У мене багато чого е, – похвалився Пашка.

«Ну i дурний, що про це просто так говориш!» – подумав Сергiйович, але сказав:

– Ну давай кави, давно кави не пив!

Дрiбними кроками, як старий, пiшов хазяiн дому до кухнi i дверi за собою зачинив. Викликало це у Сергiйовича пiдозру – чого це дверима вiд гостя вiдгороджуватися? Але тут Сергiйович посмiхнувся, пов’язавши закритi дверi iз вихвалянням Пашки про те, що в нього «багато що е». І на вiкно за столом подивився. За тюлем на пiдвiконнi побачив переполовинену пляшку горiлки i двi пустi чарки. Насупився. До столу придивився – на старiй ллянiй скатертi, котру вже разiв десять випрати треба було, крихти вiд хлiба. Накрив iх купку широкою долонею, притис до стiльницi, перевiряючи: свiжi чи давнi. Нiби як давнi, висохлi. Колються.

– А що, гостi ходять до тебе? – спитав Сергiйович, коли дверi з кухнi вiдкрилися i вийшов iз них хазяiн з двома горнятками, що парували.

– Не! Якi тут гостi! – Пашка клеiв дурня, посмiхаючись, зуби своi кривi показав.

Проте Сергiйович на його слова не зважав. Перевiв погляд на саморобну пiчку-голландку пiд iншим вiкном. Замислився. У пiчцi цiй топка була вдвiчi бiльша, нiж у буржуйцi Сергiйовича. Але використовували ii тiльки для тепла, iжу на цiй пiчцi не грiли i не готували.

Озирнувся Сергiйович на кухоннi дверi.

– А де ти чайник кип’ятиш? – спитав.

– Як де? На кухнi! – вiдповiв хазяiн, вже усiвшись до столу. Присiв i Сергiйович навпроти Пашки. Присунув до себе чашку з кавою.

– То в тебе там, значить, ще одна пiчка стоiть? – спитав, киваючи в бiк кухнi, Сергiйович.

– А тобi що? – здивувався Пашка. – Ну стоiть собi! Тобi заважае?

– Нi, чого вона менi заважатиме? – Сергiйович знизав плечима. – Я от усе на однiй пiчцi роблю: i iжу, i тепло в хату! Вугiлля економлю.

– Ти на однiй, я – на двох! Яка рiзниця! Може, заздриш? Ти, я бачу, вже на труп свiй надивився! – Пашка кивнув на бiнокль, який сам на диван i кинув.

– Ага! Я його снiгом накрив.

– Що, повзав туди? – Очi хазяiна стали на мить круглими, як п’ятаки.

– Ага. А що ж менi, щодня ходить та витрiщатися на нього? А так i менi спокiйнiше, i йому.

– Ну ти даеш! – Пашка мотнув головою. – Я б нiзащо пiд пулi не полiз!

Подивився Сергiйович в очi Пашцi скептично i нiчого на це не сказав. Тiльки раптом голод вiдчув у животi. А тому i вуста стис невдоволено.

– Щось iсти захотiлося, – сказав.

Пашка мовчки баночку з медом з кухнi принiс – ту саму, що йому Сергiйович подарував. А ще принiс батон бiлого хлiба, ложки, ножа.

Намазав Сергiйович меду свого на хлiб Пашкiн, вiдкусив.

«Цiкаво, звiдки це у нього хлiб узявся?» – подумав.

Повернувся додому, свiчку на столi запалив. Сходив у двiр по вугiлля. Зазирнув до кухнi. Потягнув на себе дверцята холодильника. Усерединi було пусто i темно, а на дверцятах у поличцi-ятцi для яець лежала всохла голiвка часнику.

Спробував себе позитивними думками вiдволiкти. Зазирнув до тумби кухонноi – там у трилiтрових банках, закритих пластиковими кришками, зберiгалася i гречка, i макарони, i пшоно. Чорт його знае, на скiльки всього цього вистачить? Та вiн же i iсть не так багато, так що вистачить поки що! Ситий вiн буде. А от радостi iжа не принесе! Нудна вона!

«Де б яець узяти!» – розмрiявся Сергiйович. І стало йому тоскно вiд внутрiшнього холоду. Зрозумiв вiн, що уже кiлька мiсяцiв яець курячих не iв. Пригадав, скiльки ранiше худоби в iхньому селi було. Та i сам вiн курей тримав. А у сусiдiв, окрiм курей i гусей, двi кози i корова на хазяйствi були. І коли сусiди ближнi iхали, кури ще лишалися. Вiн тодi на прохання сусiдiв годував iх i яйця собi забирав.

Корм вони також йому залишили – два мiшки! А потiм сусiд повернувся – затишшя було. Не стрiляли. Повернувся на «нивi» з причепом i з клiтками. Посадив курей у клiтки i вивiз. Навiть не зайшов! Корму третина лишилася. А годувати вже нема кого.

«Оце б зараз яечнi окатоi, – подумав Сергiйович, – чи три яйця крутих…»

Пiдсипаючи вугiлля у буржуйку, чайник зверху поставив.

«Де ж це вiн батон узяв? – подумав про Пашку. – А може, у нього там хтось ховався, в кухнi? Той, хто йому батон принiс?»

Пригадав вiн, як Пашка не одразу в дiм його впустив.

«Точно, ховав когось! – вирiшив Сергiйович. – Того, хто йому i батон, i каву, i «багато чого» принiс! Цiкаво, за якi-такi заслуги?»

Була б у селi електрика, жив би вiн зараз легше i безтурботнiше, без зайвих непотрiбних переживань i пiдозр! Дивився б до сну телевiзор. У холодильнику б каструлю з макаронами готовими тримав. А коли б зголоднiв, кидав би макарони на сковороду i розбивав би в неi два яйця!

– Тьфу ти! – видихнув роздратовано Сергiйович. – Далися менi цi яйця!

Але не думати про них не виходило. Яйця продовжували його переслiдувати, як щось безцiнне i водночас досяжне!

«А що? – подумав вiн. – До Свiтлого три кеме, зараз вже темно, але ще не вечiр! Там людей багато! І баба Настя, яку вiн знае i у якоi курей та живностi повний двiр! А чого не узяти iз собою лiтру меду i не обмiняти на яйця? Скiльки тiеi дороги, тим бiльше, дорога до Свiтлого рiвна i пряма, з украiнських позицiй не видна, i вiд Каруселiно за гребенем невисокого пагорба схована».

Загорiвся Сергiйович iдеею походу у сусiдне село, де вiн з минулоi осенi не бував. Зiбрався, взувся-вдягся. У сумцi – двi лiтровки меду. На руках – рукавицi. Попереду – дорога темна.




13


Страх – штука невидима, тонка i рiзна. Як вiрус чи бактерiя. Його можна i з повiтрям вдихнути, i з водою чи горiлкою випадково випити, i через вуха спiймати, i вже точно очима побачити можна так яскраво, що в очах його вiдбиток залишиться навiть тодi, коли сам страх вже зникне.

Думки про страх самi виникли у Сергiйовича, коли вiн вже з пiвкiлометра незайманою у останнi мiсяцi нi ногами, нi колесами дорогою пройшов. Лiворуч лiсосмуга – голi клени, липи й абрикосовi дерева змiшанi. Перед нею поле, за нею – ще одна грунтiвка для сiльгосптехнiки, а далi – знову поле, тiльки вже ген вгору сягае, туди, до Жданiвки. Праворуч невеликий пiдйом i на хвилi пiдвищення – ближнiй горизонт, до якого рукою подати. Далi, за горизонтом, поля на кiлометрiв п’ять тягнуться аж до хутора Заячий. Хутiр цей уже в «денеерii», тiльки нiби пустий вiн стоiть. Будинкiв там зо п’ять чи шiсть, не бiльше. Може, тому Свiтле i живе собi майже так, як до вiйни. Нi сепаратистiв поблизу немае, нi армii украiнськоi. Тому майже нiхто i не виiхав. Пiшло кiлька чоловiкiв до донецькоi братви, щоб проти Украiни воювати. А двое – дiльничний i директор школи – навпаки, до украiнськоi армii записалися. Злякалися, мабуть, що вирiжуть iх уночi за те, що мiсцевою владою вважалися. Тепер там нiякоi влади нема, але i тихо! Просто там i ранiше тихо було, тож влада тут нi до чого. Вона що е, що немае, все одно! Просто народ мирний i на себе i своему хазяйствi, а не на полiтицi зосереджений.

Звiдкись здалеку, з того боку, куди вiн iшов, тiльки ще далi, «бахання» артилерii долинули. Але такi далекi, що Сергiйович навiть крок не уповiльнив. Вiн i так не дуже швидко йшов. Пiд ноги дивився – очi до цiеi сiростi звиклi у нього. Чорне плюс бiле дають сiре. Ось так i темiнь та снiг поеднуються i дорогу зимову вечiрню видимою роблять.

Дорога якраз у цьому мiсцi ледь вгору здiймалася. Села звiдси не видно. Це вже як хвилин п’ятнадцять пiшки залишиться, тодi i Свiтле попереду вигулькне.

І раптом зникла з-перед очей його дорога. Пiд ногами залишилася, а з-перед очей зникла. Зупинився Сергiйович, не розумiючи, що трапилося. Присiв навпочiпки, торкнувся землi руками. Зрозумiв, що вона бiлою бути перестала. Лягла долоня на край воронки вiд вибуху, широкоi воронки, ширшоi, нiж сама дорога.

Пiднявся пасiчник на ноги. Став воронку обходити, та раптом спотикнувся i ледь не впав. Озирнувся. Знову навпочiпки присiв. Побачив мiну, яка не розiрвалася. Рука сама до неi потяглася i ще навiть не доторкнувшись, вiдчув Сергiйович сильне випромiнювання холоду вiд вибухонебезпечного предмета, що на краю воронки лежав. І вiдсмикнув вiн руку, сховав ii до кишенi, туди, де теплiше було.

«Може, краще назад?» – подумав, але ноги вже знову йшли уперед. Знову видимою дорога стала. Снiгова кора жалiбно порипувала пiд пiдошвами черевикiв.

Попереду вогники села замайорiли.

– Ти диви! Струм у них е! – зрадiв Сергiйович. Зрадiв i позаздрив.

Як вийшов з дороги на сiльську вулицю, з полегшенням зiтхнув. Тепер лише на iнший кiнець села пройти лишилося, там баба Настя живе!

Поки йшов, гавкiт собачий слухав i радiв. У них у Малiй Староградiвцi жодноi живоi душi не лишилося, окрiм iх iз Пашкою. І собак нема, i коти зникли. Мишi та криси, напевне, десь та е, ховаються, але ж вони самi по собi, як природа. Вони що з людиною, що без людини – все одно виживуть. Собакам чи котам без людини важко. А козам, свиням i курям взагалi неможливо!

Зупинився Сергiйович на порозi перед дверима. Постукав тричi.

– Зараз, зараз! – почув знайомий голос.

– Ой, Серьоженька! – скрикнула бабця, вiдкривши дверi. – Живий!!! Ну заходь, заходь швидше!

Баба Настя з минулого року, вiд осенi, не змiнилася. Обличчя кругле, маленьке. Ростом метр шiстдесят, не бiльше. Одягнена так, що i не ясно: чоловiк чи жiнка. Внизу штани теплi, зверху короткий сарафан зелений, а поверх нього синя кофтина на великих гудзиках.

Роззувся Сергiйович. Пройшли до кiмнати.

– Я тобi меду принiс, – виклав на трюмо дзеркальне Сергiйович iз сумки двi лiтрових банки. – А в тебе хотiв на яйця розжитися. У нас там голодно, в селi…

– Ти посидь поки, вiдпочинь, а я поiсти розiгрiю!

Опустився Сергiйович у крiсло з лакованими дерев’яними пiдлокiтниками. Прямо у куртцi, подумавши, що рано ще роздягатися. Усiвся i вiд раптовоi втоми, що нiби з дороги його наздогнала, задрiмав. І вже у дрiмотi своiй вiдчув, як зiгрiваеться, вiдтае вiд морозу шкiра щiк, як кiнчики пальцiв нiби вiд укусiв бджолиних ниють, а все тому, що осмiлiла вiд тепла кров кинулася з новою силою судинами i венами, вiдновлюючи порушене холодом опалення тiла. Ледь дрiмота у сон тремтячий, легкий перейшла, почув вiн увi снi голос Вiталiни.

«Іди обiдати!» – кликала вона його з кухнi. В кухнi затишнiше, особливо навеснi чи влiтку. Вiкно кухнi у сад виходить, а не на буру, покриту вугiльними плямами землю двору.

Зайшов вiн у снi до кухнi – саме так, як заходив не раз на ii поклик, коли жили вони разом. У повiтрi аромат борщу, сильний i соковитий.

«Ну, оцiни!» – запропонувала Вiталiна, киваючи на столик, де миска борщу червоного стояла, а на його поверхнi – як вiн кiлька разiв вимагав, просив, але не отримував, а тут отримав! – плавали кiлька пельмешкiв. Зваренi, тодi обсмаженi у сковородi на олii до скоринки хрумкоi, а потiм у борщ вкинутi.

Сiв вiн у снi до столу так само легко i самовдоволено, як i в життi сiдав. Подивився схвально на вагiтний живiт Вiталiни. Мiсяцi пiвтора залишалося до народження доньки. Повернув погляд до пельменiв. З’iв iх один за одним. Потiм вже до борщу узявся.

«То ти подумала? Згодна?» – спитав вiн з набитим ротом.

«Нi, не згодна! Хай буде Анжелiка! – твердо заявила вона. – Менi твоi Свети i Машi не подобаються! Нуднi iмена, як у кондукторiв у трамваi!»

«У нас немае нi трамваiв, нi кондукторiв! – почав сердитися увi снi Сергiйович так, як ранiше наяву сердився. – Може у вас там у Вiнницi такi iмена простачкам дають, а у нас тут по-iншому прийнято. А назвеш Анжелiкою – засмiють, задражнять!»

«Задражнять, тодi поiдемо звiдси!» – вiдрiзала Вiталiна i понесла свiй живiт до кiмнати, де диван i лiжко, i стiл великий.

Доiдав вiн свiй борщ без ентузiазму.

«Нiчого, – думав, – без мене вони ii не зарееструють!»

І раптом, коли у снi борщ у тарiлцi скiнчився, знову яскравий аромат борщу поряд з його носом «зазвучав». Вiдкрив очi, побачив, як баба Настя каструлю повз нього до столу пронесла.

– Ти сiдай вже! Налила я тобi! – голос ii старечий, але солодкий, прозвучав.

Струсив Сергiйович з себе сон, на ноги встав. Куртку скинув i на крiслi лишив. До столу всiвся. Борщу густого миска перед ним. Тiльки пельмешкiв нема. Але ж вiн i не чекав iх. Це так, примха у нього була, у якiй вiн хотiв минуле з теперiшнiм поеднати. З дитинства вiн пельменi дуже любив, а борщ полюбив пiсля весiлля. А тепер вже все у минулому лежало, у пам’ятi та у свiтлинах. Пам’ять – вона старiе, а от свiтлини лишаються. І лежать собi у випускному, дембельському, весiльному альбомах. Лежать собi у шафi i кашi не просять.

Жадiбний погляд його вiд борщу вгору пiднявся, на стелю. На лампочку. Облизнувся Сергiйович. Старенька подумала, що до борщу, а сам гiсть не одразу i зрозумiв: на що це вiн облизнувся? Захопив ложку борщу. Борщ гарячий. На очах сльози виступили.

– Ти чого? – злякалася баба Настя. – Може, з дружиною твоею що?

– Нi, – Сергiйович головою мотнув. Тильною стороною долонi сльози втер i другу ложку борщу до рота вiдправив.

– Гарно ви живете! – витиснув iз себе. – А у нас уже три роки свiтла нема.

– Що, так i не полагодили? – сплеснула маленькими долоньками старенька.

– Не полагодили, – пiдтвердив Сергiйович i зiтхнув. – Сказали, що воно того не варте! Двое нас там лишилося. Та ще й на рiзних вулицях живемо. От якби хоч з десяток людей повернулося!

– Але у вас дуже близько до гармат! У нас-от, що до росiян кiлометрiв вiсiм, що до украiнцiв кiлометрiв п’ять. Ми майже посерединi. Он там далi, бiля Гнутiвки, де земля наша сiра знову сходиться, там зовсiм дещиця вiд одних до других. Там що не день, то бах та й бах.

– Та не так у нас i близько до гармат! – не погодився Сергiйович. – За три роки тiльки у церкву i влучили. Ну ще у пару хазяйств, у контору колгоспну. А хати майже всi цiлi стоять. Баптисти iнодi приiздять, допомогу возять! Шкода, що не можна через них пенсiю отримувати! Так i сиджу без грошей… хоча, що з ними робити, як привезуть? Хрiн його знае. А у вас як з пенсiею?

– Добре у нас, – закивала баба Настя. – Стьопа, син поштарки, ну, знаеш, у якого одна нога коротша, у них кум у Торецьку. Вiн у нас карточки iз цими «пенькодами» збирае, куму передае, а той грошики у себе у Торецьку з банкоматiв знiмае, а потiм кожен у заклееному конвертi пенсiю разом iз карточкою назад i отримуе. Ну, звичайно, не всю, це ж робота, треба оплачувати.

– А що, з моеi вiн теж може зняти? – пожвавiшав Сергiйович.

– А ти переоформлятися iздив?

– Куди?

– Ну в Украiну? Щоб вiдмiтили, що ти в сiрiй зонi лишився?

– Нi.

– Спочатку переоформитися треба. Без цього не дадуть.

Сергiйович зiтхнув важко. Помовчав.

– Ну вона ж не пропаде, – сказав тихо, сам себе заспокоюючи. Пiдняв погляд на хазяйку. Про мету свого приходу згадав.

– Ти б менi яець… – почав було просити Сергiйович, але стукiт у дверi перебив його.

Обидва вони на стукiт озирнулися. Пiшла старенька вiдчиняти.

– Ти спитай, хто це! – крикнув iй у спину гiсть.

Але вона просто вiдiмкнула дверi, i миттю у тепле повiтря дому голоси дитячi увiрвалися.

– Бабусю Насте, це не Дiд Мороз до тебе помилково зайшов? – продзвенiв голосочок хлоп’яти рокiв чотирьох-п’яти.

– Нi, що ви! Який Дiд Мороз! – здивувалася хазяйка дому. – Середина лютого надворi!

– Так вiн же на Новий рiк не прийшов! А обiцяв! – сказала дiвчинка.

– Ну який тут Дiд Мороз?! – вiдмахнулася баба Настя. – Та самi подивiться!

До кiмнати разом з бабою Настею увiйшло двое хлопчикiв i дiвчинка, дошкiльнята.

– Ось, бачите! – показала вона на Сергiйовича.

– Ага, – сказав один хлопчик. – Не вiн! Той молодший був!

– Дiд Мороз, i за мене молодший? – посмiхнувся Сергiйович i вирiшив пошуткувати, посмiятися з дiтлахами. – Де це ви молодого Дiда Мороза бачили?

– У груднi вiн був, – вiдповiла за всiх дiвчинка у рожевiй курточцi на пару розмiрiв бiльшiй, нiж треба. – Вiн нам iграшки привозив i обiцяв на Новий рiк цукерок!

– Так, молодий був! – пiдтримав темноокий хлопчик у чорному пальтi i лижнiй шапочцi. – У нього ще автомат був i сережка у вусi!

– Автомат у Дiда Мороза? – посмiхнувся Сергiйович. – Може, вiн ще i у вiйськовiй формi приходив?

– Так, у формi! – дiвчинка кивнула. – Пiд час вiйни всi у вiйськовiй формi iз автоматами ходять. Вiн сказав, що у нього своiх дiтей двое, але вiн нам все одно багато цукерок принесе. Вiд себе i вiд них, як подарунок.

Замовк Сергiйович. Якось не по собi йому стало. Пригадав вiн рюкзак iз цукерками, який додому з поля притягнув. Пригадав вбитого i золоту сережку у його вусi.

– Ну, може, принесе ще, – поглянув на дiтлахiв по-iншому, якось лагiднiше. – Може, через блокпост не пропустили! Мало чого?

Дiти, засумувавши, поточилися до коридору. Пiшли.

– Я тобi яець дам! – сказала хазяйка, жалiбно глянувши на гостя. – Може, ще чого?

– А що ти маеш?

– Тушонку волонтери привозили свинячу. Можу пару баночок… Огiрки своi е солонi. Тiльки ж тобi нести важко буде!

– Донесу! – переконав ii Сергiйович. – Стежку вже протоптав. Вертати буде легше! Додому ж все-таки!




14


«Якщо з’iдати яйце через день, то цих двадцяти яець вiд баби Настi майже на пiвтора мiсяцi», – думав Сергiйович, слiдкуючи за сковорiдкою, що на верхньому крузi буржуйки макарони грiла. Зашипiли макарони. Посмiхнувся Сергiйович. Узяв обережно яйце, вдарив ножем, i розкололося воно. Вилив у макарони. Узявся дерев’яною ложкою бiлок, жовток i гарячi макарони змiшувати.

Хвилин за п’ять при тремтячому вогнику церковноi свiчки танули вже вони на язицi – гарячi i смачнi яечнi макарони. А мiсце сковороди на чавунному крузi буржуйки чайник зайняв. За вiкном темiнь. У вухах – заспокiйливе цокання будильника.

Це час цокае. Скоро березень, скоро зима вiдiйде. Калюжi, що лишаться вiд снiгу, на сонцi заблищать. І полетять першi бджоли у розвiдку, хоча зелень ледь-ледь проклюнеться i почне обплiтати собою чорну землю, що прокидаеться вiд холоду. Щоб зiгрiти i прикрасити. Полетять вони пiсля зими недалеко, для зарядки, для того, щоб орiентири своi освiжити. Але вулики уже на сонцi стоятимуть i прогрiватися почнуть, виганятимуть зсередини зимову вогкiсть. Сповниться повiтря дзижчанням солодким i приемним, близьким i мирним, яке свiт людини, що любить бджiл, зменшуе, затишним i домашнiм робить. І тодi вже не так важливо, що десь стрiляють – до усього звикнути можна! Важливо, що весна, що природа сповнюеться життям, ii звуками, ii запахами, ii крилами i крильцями.

А до кiнця березня, коли бджоли остаточно вiд зими вiдiйдуть i вулики затремтять постiйним, безкiнечним живим тремтiнням, зiставить вiн iх лiжечком: два в ширину, три в довжину, накрие тонким матрацом iз соломою, вдягнеться теплiше – ночi ж iще холоднi наприкiнцi березня, i проспить на вуликах кiлька ночей поспiль. Це для нього краще будь-яких лiкiв! Краще вiтамiнiв! Це наче особливою людською енергiею зарядитися. Тiею енергiею, котра не лампочки, а погляд у людинi запалюе, та так запалюе, що вiн далi, нiж зазвичай бачить.

А за чаем думки Сергiйовича до сьогоднiшнього походу до Свiтлого повернулися. До дiтей, якi до баби Настi увiрвалися, щоб перевiрити: чи не прийшов до неi помилково той Дiд Мороз iз сережкою у вусi, котрий до них прийти обiцяв. Дiд Мороз iз сережкою у вусi iз цукерками.

Дiстав Сергiйович з наплiчника, що у кутку кiмнати стояв, жменю цукерок, на стiльницю висипав. «Червоний мак» розвернув i до рота поклав, чаем запив. Є речi, якi з роками не мiняються, i це йому подобалося. Ось i смак цiеi цукерки за всi роки його життя не змiнився. І обгортка така ж. Захотiлося ще одну з’iсти, але тут дiтлахи пригадалися: двое хлопчакiв i дiвчатко. «Що ж це, виходить, що я iхнi цукерки iм?» – подумав пасiчник.

І тут його переляк пройняв: вбитий iз сережкою у вусi пiд снiгом лежить i бiльше йому спати не заважае, але ж наплiчник його тут! У кутку кiмнати лежить. І навiть якщо вiн його надвiр винесе, все одно вiн «тут» буде. І якби цi цукерки нiчиiми були, як гриби у лiсi, то хай собi лежать i його до чаю тiшать. Але ж не «нiчиi» вони! Ясно тепер було Сергiйовичу, кому вбитий цукерки нiс. Нiс та не донiс. А тепер виходить, що привласнив iх Сергiйович, у дiтей вiдiбрав i сам, як дитя, iм радiе.

Пройшовся кiмнатою Сергiйович нервово. Бiля буржуйки зупинився – тут найтеплiше було. І щоб тепла на нiч вистачило, висипав вiн ще з пiввiдра вугiлля. Зiтхнув у передчуттi, що думки про мерця, який пiд снiгом лежить, знову спати не дадуть. І тут охопило його дивне тремтiння, а разом з ним впертiсть рiшучу вiн у собi вiдчув. Зрозумiв вiн, що зараз знову у Свiтле пiде. Хай за вiкном темно i холодно, але стежину вiн собi протоптав i з неi вже не зiб’еться. Та i пiде туди без поклажi – лише наплiчник на спинi, а в руках пусто!

Вдягнувся-взувся, шапку-вушанку натягнув, вуха ii пiд пiдборiддям на бантик-вузол зав’язав. Церковну свiчку, яка на столi стояла, пальцями загасив – чого iй дарма горiти?

Ішов своiми нещодавнiми слiдами. Легко йому йшлося. Нiби бiду свою геть, подалi вiд дому вiдносив. І чим ближче до Свiтлого пiдходив, хоч i не бачив ще села з його вiконцями, що свiтилися, тим свiтлiше i тихше на душi ставало. І здалося йому, що iде вiн величезною церквою до далекого вiвтаря.

У церквi ж усi шепочуть або мовчать. У церквi тiльки батюшка право гучного голосу мае. Ось i вiн iдучи нiби пошепки мiркував i уявляв. У церквi i пахне приемно, та i придумано ii так, щоб усе, що там народжуеться – запахи елею, молитовне шепотiння, i вiдчуття причетностi до вiчностi, яка на кожного пiсля життя земного чекае – усе це там i лишаеться, за товстими стiнами, за воротами залiзними, пiд куполами високими. Це для того, щоб людина щоразу за цим вiдчуттям митi чудесного поверталася.

Попереду вогнi Свiтлого з’явилися. Зупинився на мить Сергiйович. Вiдчув вагу наплiчника на спинi. Потер рукавицями щоки, стираючи з них «налиплий» за дорогу морозець.

– Ти чого це знову? – здивувалася баба Настя, як дверi йому вiдчинила. З-за ii спини знайомий шум долинув. – Забув щось?

– Я це, вiддати забув! – Сергiйович подивився на хазяйку дому так, нiби вона мала б його i без слiв зрозумiти. – До тебе дiтлахи заходили, коли я борщ iв! Це ж сусiдськi?

– Ну так, Валiни!

– А ти скажи, де вони живуть! Я iм гостинцiв принiс!

– Ну ти й дурень, – розвела руками баба Настя. – Не мiг завтра прийти? Чого тебе назад потемки понесло?

– Ну, я… – спробував пояснити Сергiйович, та у думках розгубився. – Сам не знаю. Гарно у вас, свiтло у вiкнах! Електрика. Он i телевiзор у тебе працюе! – вiн упiзнав, нарештi, шум iз-за спини хазяйки дому, що до вух долинав.

– То ти що, за телевiзором знудився? Ой, бiдолашка, – похитала вона скрушно головою. Йому навiть здалося, що в очах у старенькоi сльози спiвчуття зблиснули. – Це ж ти три роки без телевiзора! Батюшки! Яка ж то мука! Та заходь скорiше, заходь! – пiдганяла во-на його.

– Нi, давай спочатку я дiтям цукерки вiднесу, а потiм уже зайду! – проговорив вiн м’яко.

– Праворуч по вулицi друга хата. Там бiля хвiртки на парканi дерев’яна зiрка прибита – у них дiд у вiйну з фашистами загинув. Вона ранiше червона була, а тепер сiра, як паркан.

Пройшов Сергiйович правою стороною вулицi до дерев’яноi зiрки бiля хвiртки. До двору увiйшов. У дверi постукав.

– Хто там? – жiночий голос зсередини дому вiдгукнувся.

– Це Сергiйович, iз Малоi Староградiвки. Подарунок дiтлахам принiс!

Впустила його жiнка Валя, а коли вiн роззуватися у коридорi почав, зупинила. Прямо до кiмнати провела. Там голосно-гамiрно. Також телевiзор увiмкнутий i на екранi хтось iз кимось лаеться. Але якось дзвiнко, майже весело.

Завмер Сергiйович, очима до екрана припав. У руках наплiчник, з дивана на нього хлопчаки у теплих байкових пiжамах i дiвчатко у синiх колготках i кофтi зеленiй дивляться здивовано. Вiн iм цiкавiший за телевiзор видався.

– Що це вони там? – вiдiрвався, нарештi, Сергiйович, i кивнувши на телевiзор, у хазяйки спитав.

– Та це Москва! Про Украiну сперечаються! – спокiйно вiдповiла вона. – Так що там у вас для дiтлахiв?

– А! – схаменувся Сергiйович. – Ось вам, вiд Дiда Мороза! Із запiзненням…

Протягнув наплiчник жiнцi. Вона його до столу, накритому бiлою мереживною скатертиною пiднесла. Пакунки з цукерками дiстала. Дiтлахи пiдбiгли.

– Це вiд того Дiда Мороза, у якого сережка у вусi? – дiвчатко спитало.

– Ага, вiд нього, – кивнув Сергiйович. – Вiн вибачався. Сам не змiг. Прихворiв.

– Краще пiзно, нiж нiколи! – проговорила жiнка Валя.

Простягнула гостю пустий наплiчник.

– Не треба, залиште! Може, згодиться!

– Так, а що треба сказати за подарунки? – озирнулася вона на дiтлахiв.

– Дякуемо! Дякуемо! Дякуемо йому передайте! – одне перед iншим защебетали дiтлахи у три голоси.

– Передам, передам, як побачу, – вiдповiв Сергiйович. – Ну, пiду я! Час менi!

– Що, назад у Малу Староградiвку пiдете? – голос хазяйки ii несподiване хвилювання викрив.

– Ой, як же ви там живете? Нi магазину, нi пошти… Нi, неможна так! Ви зачекайте! Я швидко!

Вискочила вона у двiр. Повернулася хвилин за п’ять, у руках – наплiчник чимось напханий. Простягла його гостю.

– Обережнiше! – попередила вона. – Там трилiтровка з салом! Сергiйович здивовано посмiхнувся. Не чекав вiн такоi доброти вiд незнайомоi жiнки.

Повернувся до баби Настi. Всiлися вони удвох перед телевiзором. На екранi за столом трое чоловiкiв у краватках.

– А чому ж вона досi не розвалилася? – спитав один телечоловiк двох iнших.

– Адже ж iх тепер повнiстю Америка i Європа утримують. Забирають грошi у своiх бiдних i злиденних i украiнцям iх вiддають! – узявся вiдповiдати iнший. – А коли iх бiднi i злиденнi зрозумiють, що вiдбуваеться, то вони i в Америцi, i у Європi проти своiх полiтикiв майдани влаштують! – Ну тут я з вами не згоден, – вступив у бесiду третiй телечоловiк. – Не все так однозначно з Америкою i Європою. Для них Украiна – тiльки iнструмент. Інструмент, яким вони хочуть Росiю з полiтичноi карти свiту зiпхнути.

– Ти це розумiеш? Те, що вони кажуть? – перевiв Сергiйович погляд з телеекрана на бабу Настю.

– Ну все – не все, а розумiю! Це ж росiйське телебачення, а не цi, з Киева!

– А цi у тебе ловляться?

– Зараз так, а два роки не ловилися! – вiдповiла хазяйка дому. Узяла до рук пульт. Перемкнула телеканал.

На екранi з’явилася жiнка з обличчям, залитим зеленкою.

– Я позиватимусь до суду! – говорила вона журналiстцi, яка тримала мiкрофон бiля ii рота, також трохи зеленкою пiдфарбованого. – Я депутат i маю право на свою думку!

– Так це ця! – упiзнав Сергiйович даму в зеленцi. – Це ж наша! Як ii? Королевська!

– От бачиш! У них хоч по телевiзору таке не показують! – мотнула скрушно головою баба Настя. – У них тiльки за столом культурно сидять! Говорять грамотно! Може, заночуеш уже? Чого у глупу нiч iти?

– Нi, дякую! – Сергiйович по-своему зрозумiв пропозицiю баби Настi. Подумав, що спати вона хоче, але у його присутностi не лягатиме.

Попрощався з хазяйкою дому приязно. Обiйняв стареньку по-свiйськи. Ледь випадково ii у гостi не покликав, та вчасно язика свого нерозумного припнув.

Ноша у наплiчнику розгинала хребет тяжкiстю, але Сергiйович уперто iдучи уперед нахилявся, рiвновагу у ходi шукаючи. Десь далеко за спиною, за Свiтлим, торохкотiла артилерiйська канонада. «Це, мабуть, там, де Гнутiвка», – подумав пасiчник i пришвидшив крок.




15


За вiкном лютневе сонце несподiвано розiгралося так, нiби пiсля довгого полону свободу вiдчуло! Це Сергiйович зрозумiв, щойно очi розплющив. Тиша у будинку неправильною i зайвою здалася. Прислухався вiн, подих затамувавши. І зрозумiв причину своеi стурбованостi – погляд його звiвся на мовчазний будильник, який на пiдвiконнi стояв. Той не цокав, стрiлки пiв на одинадцяту завмерли. Тобто, заспав Сергiйович. А ось наскiльки заспав – зрозумiти не мiг. Навiть неясно було йому, якi саме пiв на одинадцяту показуе там: учорашнi вечiрнi чи сьогоднiшнi?

Не встаючи з лiжка – куди ж бо поспiшати? – став Сергiйович учорашнiй день згадувати. Це скiльки ж вiн пройшов? Дванадцять кiлометрiв, чи що? Хмикнув гордовито. Полежав ще трохи, пiднявся на ноги. Долоню до боку буржуйки притулив. Ледь теплою вона виявилася. Додав у топку вугiлля. Озирнувся на завмерлий будильник.

– Сходжу-но я до Пашки, час виставлю! – вирiшив.

Надворi сонячноi жовтизни ще бiльше виявилося. І снiг, витоптаний черевиками, пожовтiв, i сiрi стiни сараiв, i паркан! І не те, щоб Сергiйовичу це не подобалося! Навпаки! Проте водночас сприйняв вiн несподiвану грайливiсть сонця хоч i приемним, та все-таки порушенням щоденноi узвичаеностi. І вiдправив вiн свiтилу подумки зауваження, нiби могло воно, як людина, щось «неправильне» у своiй поведiнцi усвiдомити.

Десь ген далеко ухкали гармати. Чути iх було Сергiйовичу лише якщо вiн хотiв iх почути. А щойно до думок своiх повернувся, на провулок Мiчурiна звертаючи, так i зникло iх ухкання, розчинилося у тишi без слiду.

Права нога раптом у колiнi занила, коли у двiр до Пашки зайшов вiн. Останнi кроки до порога вираз обличчя його змiнили: скривилися його вуста вiд болю.

Гримнув кулаком у дверi. Звiдти – тиша. Пригадав, як i минулого разу довелося йому хвилину чи двi чекати, поки вiдкрие. Проте тодi вiн одразу з’явився за дверима. А потiм вiдiйшов, так i не вiдчинивши спочатку. А зараз навiть не питае, хто там?

Вдарив об дверi Сергiйович ще тричi. Знову жодноi вiдповiдi. За ручку потягнув – зачиненi дверi, i зачиненi на врiзний замок, а не на гачок чи клямку зсередини.

– Пiшов?

Озирнувся. Куди тут iти? Хiба що вулицею прогулятися?

Вийшов, накульгуючи, за хвiртку. В обидвi боки подивився – тиша i безлюддя.

«А може?… – закралася в голову потаемна думка. – Може, вiн…»

І хоча думка не договорилася, зрозумiв Сергiйович, до чого вона хилить. Повернувся у двiр, пройшов за хату, вийшов у сад i побачив перед собою у снiгу стежку витоптану, що вела через сад у город. Пiшов вiн по нiй далi. Зупинився на межi городу, що переходив у поле, яке ледь спускалося, а потiм вгору здiймалося до Каруселiна, туди, де «Донецька республiка» свою оборону тримае.

«Ось звiдкiля вiн хлiб носить! – зрозумiв Сергiйович i хмикнув. – І не боiться ж, дурень, що у якогось снайпера може око засльозитися чи палець на гачку засвербить?»

І тут iнший, страшнiший здогад вколов його думки!

«А може, вiн i е той снайпер? – пригадалося Сергiйовичу лiгво солом’яне i гiльзи бiля його узголiв’я на снiгу. – Тому i не боiться! Вони ж по своiм не стрiляють!»

Холодно стало Сергiйовичу на межi городу Пашкиного стояти. Здалося, що звiдти, з Каруселiна морозний вiтер дме.

Повернувся Сергiйович до Пашкиноi хати. Праве колiно все нило. І в боцi правому щось поколювало. Пiднiс вiн руку до правого боку i посмiхнувся – там у кишенi будильник лежить, то вiн залiзним заднiм пиптиком для переводу стрiлок i поколюе!

Пригадав Сергiйович Пашкин настiнний годинник з гирками. Добре Пашцi, нiчого накручувати не треба, просто потягнув гирку догори пiд коробку i ходить вiн собi далi, слухняно i злагоджено.

Пiдкотив Сергiйович пеньок для розколювання дров пiд стiну до вiкна, залiз на нього i всередину заглянув. Годинник якраз на стiнi праворуч виявився. Через зовнiшню сонячну яскравiсть усерединi дому темнувато було, але час на годиннику змiг вiн роздивитися – за чверть перша. Дiстав будильник, виставив стрiлки по-новому i накрутив. Потiм будильник, що цокав, до кишенi засунув, пенька на мiсце вiдкотив i подибав, накульгуючи, назад.




16


Вiдновлений час дав лад у головi Сергiйовича, всi думки його заспокоiв, окрiм однiеi: про те, що сам Пашка i може тим снайпером виявитися, що по украiнським позицiям з iхнього села стрiляе. І думка ця, як вiд неi Сергiйович не вiдмахувався, звучала все iмовiрнiше. Адже живеться Пашцi краще, нiж Сергiйовичу, хоча живуть вони в однакових нiбито умовах i на схожих вулицях у одному ж таки Богом i людьми покинутому через вiйну селi. Тiльки ось у Пашки двi буржуйки в хатi i то батон свiжий, то сало, то мобiльник заряджений! Звiдкiлясь же вiн то все мае? Явно ж, не вiд баптистiв! Адже якби допомогу привозили, то i йому, Сергiйовичу, перепадало б! Але iжа – iжею! А ось з електрикою як? Електрику як макарони чи цукор баптисти не розвозять! По електрику ходити треба! А де найближча електрика? У Каруселiнi, туди, куди з двору Пашкиного через сад, город i поле стежка протоптана!

Думки Сергiйовича раптом «сплигнули» з електрики i на його власний мобiльник перескочили, який десь там, за городом Сергiйовича i ген за полем в украiнських солдатiв заряджаеться. Та чому заряджаеться? Заряджений давно. Просто нагоди чекае, щоб до хазяiна повернутися. Згадав Сергiйович слова солдата Петра про ганчiрку на крайньому деревi у саду, як знак того, що допомога потрiбна. «А як ганчiрки не вивiшу, то i телефон вiн мiй не принесе?» – подумав насмiшкувато. І тут же сам на свою насмiшку думками спротивився. Що ж це, Петро мае через мобiльник пiд кулями снайпера полем до нього йти? А якщо вб’ють? На чию совiсть смерть ляже?

Зникла насмiшка з вуст. Серйознiше i похмурiше обличчя стало. Зрозумiв Сергiйович, що за перехiд заснiженого поля можна життям заплатити! Он той, що з сережкою у вусi, вiн же перейшов! А за вiкном ще свiтло, але сонце нiби виснажилося. Нiби як напруга у нього, у сонця, впала, як ранiше постiйно у селi траплялося: то лампочка в люстрi на всю горить, то гасне раптом, i лише спiралька червона усерединi скляноi колби свiтиться, що нiби показуе: електрика е, але надто мало ii, щоб лампа свiтлом iз внутрiшнiм домашнiм свiтом дiлилася!

Полiз Сергiйович до шафи, завмер на мить, погляд на «мурашинiй» сукнi спинив. Потiм iншi дверцята вiдкрив та на полицi ганчiрки рiзнi руками перебрав, роздивляючись. Знайшов бiлого кухонного рушника. Вийшов з дому. Заскрипiв снiг пiд ногами. Зупинився на межi саду. Звiдси до кiнця городу, за яким поле, метрiв зо двiстi буде. Вибрав яблуню. Прив’язав до ii гiлки рушника бiлого. Озирнувся, подивився на горизонт, який через схожiсть кольору поля i неба майже не вирiзнявся.

«Як же вiн ii звiдтам розгледить?» – засумнiвався. Подивився на почеплений рушник i зiтхнув тяжко? Вже з цiеi вiдстанi майже губився рушник серед стовбурiв яблунь та абрикос.

«Але ж сказав, щоб почепив! – подумав. – Значить, побачить! У них там бiноклi вiйськовi, вони потужнiшi, нiж Пашкин!»

Повернувся до хати. Вечерю собi простеньку зготував – пшоно зварив. Доки iв, на будильник поглядав. Будильник тепер на почесному мiсцi посеред столу стояв. Поряд iз свiчкою. Стояв i цокав заспокiйливо. Цокiт його у тишу домашню вливався. Тиша тут – як величезна сулiя з товстими скляними стiнками. У неi багато вмiщаеться, i якщо вухо до горлечка прикласти, то можна ii на цi звуки невловимi, важко i прискiпливо, але все-таки роздiлити. Але це зараз, коли лютий надворi, тиша така повiльна i дрiбна, як пил повiтряний на осоннi! А мине ще мiсяць, чи навiть менше, i випустить вiн до цiеi тишi бджiл цiлу армiю. А якщо по-вiйськовому говорити – воно нiби i саме напрошуеться, це порiвняння – то випустить вiн на дико чи органiзовано розквiтлi поля шiсть полкiв бджолиних. Адже чим вулик не полк? Чим не казарма? Посмiхнувся Сергiйович своiм думкам. Занурився у мрii про близьку весну. А коли вiдпустили вони, глянув у вiкно – а там вже сутiнки. І свiчцi на столi все важче кiмнату освiтлювати. Темiнь настае, через вiкна вона всередину хати лiзе!

Зрозумiв тут Сергiйович, що вiн не просто за столом сидить, на солдата чекае. Той iз зарядженим телефоном прийти мае. Досипав пасiчник вугiлля в буржуйку. Надвiр вийшов. Постояв, голову до зiрок пiдняв. Уявив собi, як ось у хвiртцi, що з саду до двору, солдат Петро заходить. Мабуть, втомлений. Адже вiдстань мiж позицiями перед Жданiвкою i Малою Староградiвкою пiшки не близький свiт. А якщо ногами тупцяти, та полем, по снiговiй корi – обов’язково втомишся! А тут ще не просто iти треба, i йти i боятися водночас. Усяке ж трапитися може, коли на виду, вiдкритою мiсцевiстю iдеш!

«А як вiн зараз поле переходить, а його вже снайпер той, що на сiнi лежить на межi городу Крупiних, вичiкуе?» – злякався Сергiйович.

І вiд цiеi думки одразу холодно стало. Поспiшив Сергiйович до церкви, туди, де лiгво снайпера виявив. Думки притишив, щоб бiльше його не лякали. Йшов у темнотi та тишi.

Перед хвiрткою у двiр Крупiних зупинився. Прислухався. Така ж тиша, що й у його дворi. Але ж на слух не визначиш: е поряд снайпер чи нема його? Його тiльки навiч визначити можна!

Обережно вiдчинив Сергiйович хвiртку, за хату пройшов, до саду. Бiля останнього ряду дерев завмер, у город заснiжений вдивляючись. Нiби й бачив вiн цю пляму сiна. У темнотi на снiгу вона сiрою здавалася. Але ж у темнотi очам i обманутися можна, очi часто не бачать, а додумують не повнiстю побачене. А людина звикла iм вiрити, навiть якщо пiдслiпувата сама чи видимiсть перед нею сумнiвна через природу або дим.

Затамувавши подих, присiв Сергiйович навпочiпки, i як качка, хитаючись, став уперед, до межi городу Крупiних просуватися. Знову праве колiно занило, та не було у нього бажання на його ниття увагу звертати. Бiля позицii снайперськоi зiтхнув з полегшенням- – нiкого! Лише сiно та тi самi гiльзи на снiгу.

«А якби там снайпер лежав, та до того ж не Пашка, а хтось iнший? – подумав раптом Сергiйович, вiдчувши тремтiння колiн. – Що б я йому сказав? Попросив би, щоб той у солдата не стрiляв? Бо солдат менi мобiльник заряджений несе? Ну й дурень же я! Чого я сюди приперся?» Вiдчув себе Сергiйович найдурнiшим з дурнiв. Далi навiть думати стало боязко. Але уява перелякана вже вклала Пашку у снайперське лiгво. І ось нiби бачив тепер Сергiйович перед собою «ворога дитинства», який лежить у кожусi з високо пiднятим комiром. Бачив, i вiдчував, як переляк його тiло покидае. Адже що Пашка? Не прислухаеться до прохання Сергiйовича, який йому i мед дарував, i вiкна склити допомагав? Як це не прислухаеться?! Не може такого бути! Нi, Пашка-снайпер до прохання Сергiйовича з повагою поставиться i гвинтiвку свою з оптичним прицiлом на снiг опустить чи взагалi одразу пiднiметься i додому до себе на вулицю Шевченка пiде! Може, навiть зрадiе, що не треба у темнотi i холодi на сiнi лежати i чекати, доки якийсь украiнський солдат у прицiл гвинтiвки втрапить!

Повернувшись додому, всiвся Сергiйович бiля буржуйки. Спочатку вдягнений посидiв, усiм тiлом крiзь одяг приемне тепло вбираючи. Потiм куртку зняв, роззувся. Нарештi, досяг вiн взаемноi температурноi зручностi повiтря i тiла. Але це ж нiяке не щастя, а просто повернення до домашнього затишку. Затишок цей, звичайно, навiть усiеi його великоi кiмнати не охоплював. Як i свiчка не сягала своiм вогником стiн i закуткiв. Але навiщо йому стiни i закутки? Ноги вже вивчили радiус затишку, у центрi якого буржуйка стояла. За цей радiус вiн тiльки за потреби виходив: щось дiстати, перекласти, узяти.

Тричi у дверi чиясь рука вдарила.

– Хто там? – крикнув Сергiйович.

Нiби i вiдповiли за дверима, але якось нечiтко i неголосно.

«Не Пашка», – зрозумiв хазяiн дому.

Вiдчинив. На порозi Петро у камуфляжi, на плечi автомат, бiля нiг – наплiчник.

Кивнув йому Сергiйович, посунувся, пропускаючи гостя всередину.

– А чого ж зимового камуфляжу не дають? – спитав. – У бiлому було б безпечнiше!

– Та все одно темно, – проговорив Петро. – Що у вас трапилося?

– Нiчого, – Сергiйович плечима здвигнув, дивлячись, як гiсть високi вiйськовi черевики розшнуровуе. – Я ось макаронiв вiдварив. Зараз тобi з яйцем пiдсмажу!

– А я думав, ви голодуете! Їжу принiс, – нiби розчаровано промовив солдат.

– Позавчора голодував, вчора у Свiтле ходив мед на яйця мiняти. Завтра – хто знае? Ти проходь, бiля пiчки сiдай, грiйся!

Усiвся солдат на стiлець обличчям до буржуйки, ноги у товстих шкарпетках прямо пiд дверцята пiднiс. Сергiйович по дну гарячоi сковорiдки вилкою iз салом поводив, макарони туди висипав, яйце вилив.

Пiд шкварчання iжi, що готувалася, наповнилося повiтря смачним, солонуватим ароматом. Петро посмiхнувся. Сергiйович, розмiшуючи макарони з яйцем дерев’яною ложкою, до макаронiв придивився. Замислився? А чи вистачить iх на двох?

– Може, настоянки медовоi? – запропонував вiн солдатовi, коли той вже за столом iжу наминав.

– Нi, дякую! Чаю б краще! – вiдповiв солдат.

Поставив хазяiн дому на буржуйку чайник.

– А вас там хоч годують, в окопах? – спитав, знову до столу сiдаючи.

– Годують, – Петро пiдняв погляд на Сергiйовича. – Та i не сидимо ми весь час в окопах. У нас там блiндажi хорошi, i пару хат кинутих у селi зайняли. Там все е! Навiть банька.

– Ага, значить, надовго? – вирвалося у Сергiйовича двозначне питання.

Солдат знизав плечима.

– Як на мене, то краще б дома сидiти! Менi вiдпустку обiцяли, п’ять днiв. Дружину, дiтей побачити!

– А звати iх як? – поцiкавився хазяiн дому.

– Дружину – Света, дочку – Галюня, а син – Іван!

– Гарнi iмена, – промовив у задумi Сергiйович. – Менi такi подобаються. Дiтям iмена сам вибирав?

– Нi, ми удвох з дружиною. Одразу погодилися!

– Пощастило, значить, тобi з дружиною! А у нас не вийшло.

– Що не вийшло?

– Та так вибрати доньцi iм’я, щоб i я згодився, i вона.

– І як же назвали?

– Анжелiка тепер. А спочатку я ii Свiтланою зареестрував. Але дружина, коли поiхали вони вiд мене, наново ii перейменувала.

– Так, якесь iм’я для вашоi мiсцевостi не пiдходяще, – погодився Петро. – Для мiста ще згодиться, там на iмена нiхто уваги не звертае. А у вас тут так сiро! І якщо на сiрому фонi таке iм’я яскраве…

– Ну знаеш, – здивувався Сергiйович. – Сiре також яскравим бувае. Багато ти знаеш про сiре! Я он можу вiдтiнкiв двадцять сiрого розрiзнити. Був би бiльш освiченим, я б iм особливi назви придумав, як окремим кольорам! І не все у нас тут сiре! У мене он у гаражi «жигуль» зелений стоiть! «Четвiрка»!

– Що, не вiджали? – тепер настала черга дивуватися солдатовi. Але здивувався вiн благодушно, нiби за хазяiна дому порадiв.

– А нiкому було вiджимати! – вiдповiв Сергiйович. – Удвох ми тут лишилися, а Пашцi-сусiду вiн i на хрiн не потрiбен. Вiн i кермувати не вмiе. Та i не бандит вiн! Це батi моему дякувати, що при машинi я! Вiн менi у спадок моторолер з коляскою залишив. Став я його продавати, так за ним покупець iз самого Таганрога приiхав! І менi натомiсть машину купив!

– Та не бувае моторолерiв iз коляскою! – посмiхнувся Петро, нiби хазяiна дому на дитячiй брехнi пiдловив.

– Багато ти знаеш про моторолери! «Вятка 200-К»! Чув про такий? Покупець сказав, що рiдкiсний! Та ще й на ходу! Я можу тобi фотографii показати!

Пiдскочив збуджений Сергiйович, до серванта пiдiйшов, правi нижнi дверцята вiдкрив. Виклав велику iнкрустовану шкатулку на пiдлогу, витягнув два фотоальбоми. Став перший гортати. Повернувся з ним, розкритим. Перед солдатом на стiл опустив.

– Ось, дивися! Дивися, а я поки чаю зроблю!

– Ну так, – здивовано видихнув солдат. – Таких не бачив! Не доiжджали вони, видно, до нас! Цiкава штуковина!!!

Петро кинув оком на велику, iз незвичайним вiзерунком iнкрустовану шкатулку на пiдлозi пiд сервантом.

– А там що? Теж фотографii? – поцiкавився.

– Нi! – Сергiйович нахилився, повернув шкатулку на мiсце i закрив дверцята.

– Красива шкатулка! – зi знанням справи промовив солдат.

– Сам зробив, – прохолодно вiдповiв Сергiйович. – Захоплювався ранiше такими штуками. Я ж, коли школярем був, кiлька разiв у обласних та районних олiмпiадах з ручноi працi перемагав.

– Це добре, коли у мужика руки iз правильного мiсця ростуть, – ледь чи не iз заздрiстю вирвалося у Петра. – У мене з деревом не склалося. А от велiки ремонтувати вмiю!

– А що там у вас, в Украiнi? Якi новини? – у голосi Сергiйовича нотки втоми зазвучали. Нiби вже i не цiкаво йому було розмову продовжувати.

– Новини? Та нiчого нового! По всiй краiнi мiста i вулицi перейменовують! Нiби iнших проблем нема! – махнув рукою Петро. – А це ж скiльки роботи! Плюс саботаж на мiсцях. Люди вiдмовляються таблички з вулиць знiмати! Вимагають, щоб залишили. Іншi вимагають, щоб прапор перевернули. А як на мене, я б спочатку краiну перейменував…

– А як би ти ii перейменував? – пожвавився, здивований почутим хазяiн дому.

– Ну як? Не знаю, я не полiтик! Ну, в Украiнську Народну Республiку, наприклад! – невпевнено припустив солдат.

– У «народну» не треба, – замотав Сергiйович головою. – Одразу до влади дурнi i бандити прийдуть, як у цих «денеерах»! А чого ти небритий?

– Я? – перепитав Петро i провiв пальцями по щоцi. – Та чекаю, коли волонтери новi станки одноразовi привезуть.

– Почекай! – Сергiйович знову пiднявся, до серванта вiдiйшов. Повернувся до столу з невеличкою коробочкою в руках.

– Ось вiзьми! Електрична! Хоч i стара, але працюе, як комбайн. Нiчого не пропускае.

Петро витягнув з коробки округлу, чимось схожу на сплющену грушу електробритву з красивим закрученим металевим написом на червоному корпусi: «Харкiв».

– Менi вона нi до чого. Електрики все одно нема!

– Дякую, я потiм поверну! – пообiцяв Петро, ховаючи бритву у коробку. Раптом очi його загорiлися, нiби згадав щось важливе. – До речi, убитого, що на полi лежав, забрав хтось. Мабуть, «сепари» iз Каруселiна! Нема його бiльше на полi!

Хмикнув Сергiйович.

– Я його забрав, – сказав. – Снiгом накрив. Лежить вiн там, бiдний!

– Да? – здивувався солдат. – Ну ви рисковий! Могли б i вистрiлить, якби помiтили!

– А я вночi, коли всi спали!

Випили вони чаю з медом. І тут Сергiйович про свiй мобiльник згадав. Спитав Петра.

– Так, зарядив! Давно! Ось вiн! – виклав вiн i зарядку, i сам телефон з кишенi куртки. – І ось, про всяк випадок, мiй номер! – додав вiн до телефону папiрець. – Тепер можна не ганчiрку вiшати, а «есемеску» посилати, чи навiть подзвонити, коли щось термiнове!

– Дякую, – сказав Сергiйович. – Ти – людина слова! Тут таких цiнують! Може, все-таки трохи настоянки медовоi на дорогу вип’еш? Щоб теплiше було.

Сергiйович у очах солдата боротьбу сумнiвiв i бажань помiтив.

– Вiд п’ятдесяти грамiв ще нiхто не сп’янiв! І я з тобою вип’ю, щоб не думав, що там отрута! Я сам рiдко п’ю…

– Ну добре, – махнув рукою Петро, вiддався на милiсть хазяiна. Дiстав Сергiйович пляшку.

– Я тобi зараз такий посуд дам, з якого ти ще в життi не пив! – примовляв вiн, верхнi дверцята серванта вiдкриваючи.

Вийняв звiдти кришталеву туфельку.

– Ми з неi на весiллi з Вiталiною пили. Теща колишня подарувала.

Поставив ii акуратно перед солдатом, який онiмiв вiд здивування.

Собi Сергiйович звичайну чарку дiстав. Але спочатку налив гостю i заграла кришталева туфелька радiсною жовтизною настоянки.

– Давай вип’емо за те, щоб усе це на хрiн швидше скiнчилося!

– Вiйна, чи що? – уточнив солдат.

– Ну так!

– Згоден! – закивав Петро. Узяв правицею високий тонкий кришталевий каблук, як ручку келиха, насилу й обережно до рота туфельку пiднiс i зачекав трохи, намагаючись зрозумiти, до якоi частини кришталевоi туфельки можна вустами прикластися. Нахилив туфельку так, щоб п’ята внизу опинилася. Перелилася настоянка туди, i випив ii Петро з «п’яти» повiльно, солодким смаком меду насолоджуючись.

Провiв Сергiйович гостя до межi городу. А коли солдат уже крокiв десять полем зробив, згадав любитель яечних макаронiв про лiгво снайпера. Згадав, гукнув солдата, щоб повернувся той. І повiв його Сергiйович межами городiв до того мiсця. Показав.

– Днями знайшов! – сказав. – Ось, думав попередити тебе! Солдат, який мить тому Сергiйовичу напiдпитку видавався, враз протверезiв.

– Дякую, Сергiйович! – промовив вiн повiльно i серйозно.

Потiм руку потис i прямо вiд снайперськоi позицii вниз полем пiшов. Не пригинаючись, не схиляючи голови, безстрашно.

Дивився Сергiйович йому вслiд, доки не розмила солдата нiчна сiрiсть, доки не зник вiн у нiй. Настрiй Сергiйовича на нiч тихо-радiсним став. Принесенi солдатом у наплiчнику крупи i консерви на пiдвiконнi розставив: там i прохолоднiше, i мишi не дiстануть. А потiм у буржуйку вугiлля додав та спати влiгся.




17


Сергiйович снiгопад випадково помiтив. Перед тим, як будильник накрутити на нiч та свiчки загасити, припав вiн до вiкна i видалася йому темрява завiконна живою. Це тому, що зазвичай темрява мовчить, а тут нiби розмову вiддалену, склом притишену, вiн почув. Зрозумiв, звичайно, що це снiг шурхотить, зрозумiв, що снiжинки, якi у густiй темрявi падають, одна одноi торкаються. Зрозумiв, але щоб переконатися, не вдягаючись i лише на мить надвiр визирнув. І одразу ж почув, як вхiднi дверi, якi вiн вiд себе штовхнув, стесали з порога свiжу снiгову пляму i провели красиве снiгове циркульне пiвколо на порозi заснiженому.

Одразу ж закрив Сергiйович дверi i замкнув усi ii засуви, щоб уночi себе безпечнiше вiдчувати. Загасив свiчки. Закрив очi i випав на всю нiч iз життя. А коли вiдкрив iх знову – у хатi прохолодно було, а за вiкном новий ранок сiрiв.

«Нагодував» Сергiйович буржуйку вугiллям. Зверху на неi чайник з водою поставив, розумiючи, що швидко вiн не закипить. Але нiчого! Є у Сергiйовича i час, i терпiння, i вугiлля! До весни точно вистачить! А може, i до лiта, якщо весна холодною i затяжною буде. Усього вистачить! І вугiлля, i терпiння! А часу тим бiльше! Вiн тепер його власний! Доки живий!

Пригадалося, як пару днiв тому солдату Петру вiн альбом з фотографiями батька i його моторолера з коляскою показував. Йому показував, а сам не дивився! А тепер ось захотiлося. До чаю! Нiби солодке. А чому «нiби»? Спогади – вони i е тi солодощi, якi без цукру життя смачнiшим роблять! Фотографii ж усi старi, мирнi! Довоеннi! Вiд пiслявоенних батькiвських до довоенних своiх. Там i Вiталiна з донечкою, i весiлля сусiдське, i виiзд у Слов’яногорськ на з’iзд пасiчникiв!

Виклав Сергiйович на стiл обидва альбоми. І коли, нарештi, прийшов час чаювання, став вiн перший альбом гортати. Знову затримав погляд на моторолерi з коляскою, який тепер десь у Росii iздить. Кумедний транспорт, що не кажи! Недарма нiхто не вiрить, що моторолер з коляскою взагалi iснуе! Щось у ньому вiд iграшки дитячоi е! На наступнiй сторiнцi альбому батько з матiр’ю, нiби i не старi, але вже зношенi, iз поглядами згаслими. Дурнуватi роботи вони мали. Мати комiрницею у районнiй лiкарнi працювала.

Коловорот бiлизни у лiкарнi контролювала, адже вона весь час до неi поверталася: хворого пiдлiкували чи навпаки, до моргу вiдвезли, бiлизну в прання з дезiнфекцiею, потiм у прасування, потiк до неi, а вiд неi зворотно на лiжка для нових хворих. А батько все життя маленьку технiку полюбляв, а для заробiтку доводилося на великiй iздити. Вiн навiть признавався синовi своему, що страшно йому за кермом КамАЗа сидiти, що боiться кого-небудь на дорозi вбити. «Машина ж важка, незграбна!» – повторював вiн часто. Ось на моторолерi з коляскою йому було за щастя проiхатися!

Матiр iнодi з вiтерцем з лiкарнi додому забирав. А помер якраз як тi, що чогось усе життя бояться: вiд iнфаркту. Вiн навiть i не зрозумiв, що у нього iнфаркт. Тому i злякатися не встиг. Нiхто не зрозумiв. Навiть фельдшерка сiльська, по яку мама, як батьковi погано стало, збiгала. Тiльки потiм лiкарi сказали, у чому справа. Добре, що батьки до вiйни не дожили. І лежать тепер разом за церквою розбомбленою не знаючи, що над ними на землi дiеться!

Наступнi сторiнки фотоальбому настрiй Сергiйовича на краще перемiнили. Там вже вiн у своiй стихii опинився, серед таких, як i вiн сам, пасiчникiв. Їх прощальний пiкнiк на рiчцi. Вечiр бiля багаття. Сусiди по кiмнатi – Ахтем з Криму, з-пiд Бахчисарая, Гриша з Бiлоi Церкви. Гарно i весело iм було утрьох, i кiмнатка пансiонату, у якому усiх учасникiв з’iзду розмiстили, хоч i була маленькою, але тiсною не здавалася. Десь у записнiй книжцi й адреси iх е з телефонами!

Ось закiнчиться вiйна, треба буде зв’язатися! А ще краще побачитися! Може, новий з’iзд зберуть i запросять його знову? Тiльки вiд кого вiн поiде? Вiд обласноi спiлки пасiчникiв навряд чи! Яка тепер спiлка у Донецьку? А якщо i е, то тепер не обласна, а «республiканська», а значить, вiн уже не в ii складi. А якщо та частина областi, що в Украiнi залишилася i своею столицею Марiуполь обрала, то, можливо, там тепер нова спiлка пасiчникiв засiдае! Тiльки вiн же нiби i не в «республiцi», i не в краiнi. У сiрiй зонi вiн, а у сiрих зонах столиць не бувае!

Знову засумувалося Сергiйовичу. І раптом стукiт у дверi голосний.

Здригнувся вiн, але поспiшати до дверей не став. Спочатку фотоальбоми на мiсце повернув, поклав iх зверху на велику iнкрустовану шкатулку. Щiльно дверцята шафи прикрив.

– Чого так довго? – замiсть «здрасте» спитав Пашка, до хати заходячи.

Слiдом за ним увiйшов незнайомий Сергiйовичу чоловiк рокiв п’ятдесяти у камуфляжних штанах теплих i у чорнiй брезентовiй куртцi, дутiй вiд додаткового пiдшитого утеплювача – чи то штуч-ного хутра, чи то якогось ворсистого полотна.

Закрив за ними Сергiйович дверi. Озирнувся до гостей здивовано, не розумiючи причини iх приходу.

– А що трапилося? – спитав вiн строго у Пашки, не дивлячись на незнайомця.

– Що трапилося? – ледь чи не радiсно здивувався той. – Ти чого, Серий? У календар не дивишся? Сьогоднi ж День Радянськоi армii! Двадцять трете лютого! Ось, прийшли тебе привiтати! Ти ж служив?

– Ну, служив, – Сергiйович кивнув. – Водiем-механiком. Але ж це коли було!

У руках у Пашки блиснула пляшка горiлки. Заходив вiн наче без неi. Мабуть, з кишенi кожуха дiстав. Сергiйович перевiв погляд на другого гостя, йому невiдомого.

– Це Владлен, – представив його Пашка. – Товариш мiй… то що, вiдзначимо? Ми подумали, що удвох неправильно вiдзначати! Якщо ми утрьох можемо!

У Владлена, круглолицього, з родимкою на лiвiй щоцi i з густими, але акуратно пiдстриженими вусами, обидвi бiчнi кишенi куртки брезентовоi вiдстовбурчувалися так, нiби у кожнiй з них по лiтровiй банцi лежало.

Гiсть, нiби помiтивши цiкавiсть хазяiна дому до своiх кишень, витягнув звiдти два згортки.

– Ми ж не з пустими руками, – сказав вiн, озираючись у пошуках столу.

Довелося Сергiйовичу на стiл посуд i ножi-виделки дiставати. Із згорткiв ковбасу напiвкопчену, хлiб i сало витягли.

– Ну огiрки-помiдори солонi у тебе ж е? – спитав Пашка, вiшаючи кожуха на спинку обраного для себе стiльця.

– Є, е, – закивав Сергiйович.

Але найперше чарки з серванта дiстав.

– Серий, може, гостю у кришталеву «туфельку» наллеш? Заради смiху? – запропонував Пашка.

Сергiйович озирнувся i погляд його миттево стер з обличчя Пашкиного хитру усмiшку.

– Хай стоiть на мiсцi, – суворо сказав Сергiйович, – це весiльний подарунок, а не гранчак!

Нарiзав пасiчник ковбаси i сала, солянку повну солi на стiл поставив. Лiтровку огiркiв солоних вiдкрив i пiвлiтрову банку помiдорiв також. Пашка чарки казенкою наповнив. Вiн же, Пашка, i тост перший сказав: «За Радянську армiю!», потiм всi трое випили.

– Ти ж не служив, – жуючи шматок ковбаси, повернувся до Пашки Сергiйович. – Чого це тебе за армiю пити потягло?

– Так це ж за захисникiв! Ось за таких, як вiн! – Пашка показав поглядом на Владлена. Владлен кивнув, згоду зi словами Пашки показуючи. Вiн ще жодного слова у домi Сергiйовича не промовив i тому хазяiн дому почував себе незатишно. Людина ж себе не тiльки обличчям показуе, а i голосом чи хоча б п’яною пiснею! Недарма ж будь-якi нормальнi посиденьки пiснями закiнчуються! Та не п’янi ж вони ще.

– А ви звiдки? – Сергiйович подивився Владленовi в очi i кивнув у бiк вiкна.

– Твое вiкно не туди виходить, – вставив Пашка. – Вiн з мого боку, звiдти!

– Та я взагалi-то з Сибiру, – заговорив, нарештi, гiсть. – Добровiльно приiхав. Щоб вас захищати.

– Із Сибiру, – протягнув Сергiйович у задумi.

– Так, – пiдтвердив Владлен. – У нас зараз холоднiше, нiж у вас! Та i красивiше у нас!

– Чого це красивiше? – не зрозумiв Сергiйович.

Владлен подивився на Пашку. Пашка наповнив чарки.

– Давайте за перемогу! – запропонував Владлен.

– Давайте! – пiдтримав Пашка.

Сергiйович чаркувався мовчки. Випив, як i iншi, одним ковтком. Пальцем з банки огiрок виловив i до рота вiдправив.

– То чого це у вас красивiше буде? – повторив свое питання Сергiйович, огiрок дожовуючи.

– Ну це, може, через вiйну, – спокiйно заговорив сибiрський гiсть. – Мало барв! Паркани сiрi, вiкна не прикрашенi рiзьбою, лиштвами. Бiднувато якось!

– Це вiйна, – Пашка махнув рукою. – Пiсля вiйни все буде красиво! Як ранiше!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/andr-y-kurkov/siri-bdzholi/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения